Між життям і смертю

Серед засліплюючих хмар, обійнятих сонцем, літало бажання нездорового контролю.

Я деталізовано бачила, наче подану на блюдці, ситуацію, яка ні під яким кутом не повинна викликати радість — Кеншін поставив мені вірус на телефон.

Бездіяльність не стала довго існувати в повітрі, пропустивши мій голос вперед:

— Чому ти завжди себе так поводиш?!

Та наступні мої слова були страшними, навіть для мене, адже вони не мали ні грама маніпуляції — вони цілком і повністю складалися із правди:

— Як добре, що я більше нічого не відчуваю.

Моя мати появилася не очікувано, а питання про папірці з цифрами та відомими особистостями взяли верх.

Дана ситуація розсмішила мене, але я б не назвала цей сміх повний радості, скоріше — депресії, яка, нарешті випустила весь негатив на зовні.

Я розумію, що в матері гроші на першому місці, бо треба прогодувати дітей та жити під теплим дахом, але… я в такі моменти розпачу не відчуваю себе заземленою, навпаки — моє тіло рветься на небо, буквально.

Взуття миттєво опинилося на моїх ніжках, а невидимі крила винесли мене, як вихор, з веранди.

Та знайома статура чоловічого тіла переслідувала мене.

Ще на своєму подвірʼї біля сусідської хати тітки Одрі я побачила сімʼю Кеншіна: сестру Нану та матір Іраїду з молодшим братом Бйорном. Вони поділилися зі мною інформацією, що у бабусі Нінфеї сьогодні день народження і вона теж зараз з ними, але відійшла на хвильку.

Я б могла дочекатися її та привітати, адже Нінфея — одна зі світлих людей, які були в моєму житті. Теплота в її погляді залишиться в моїй памʼяті назавжди. Якщо, звісно, через десятки років склероз не охопить мій мозок. Та й «назавжди», власне, закінчиться, коли я покину своє тіло.

Приємна нота з низькою обмінялися звучанням, коли, бажаючи розвернутися і бігти зі сторони свого крила будинку, мені довелося зупинитися. Кеншін вийшов з моїх дверей, тож я сховалася за верандою свого 25-літнього дядька Вектора, що знаходилася навпроти моєї. Наше місцезнаходження можна було б назвати трикутником: я, Кеншін та його сімʼя. Вони бачать його і мене, він бачить їх, а я благаю переляканими очима Нану не видавати мене. Може вона б і хотіла мені допомогти, але її, не менш перелякані, були в полі зору хлопця, більше того — проскановані від «А» до «Я».

Зрозумівши, що тягнути нема куди, я дала газу, оббігши весь будинок Вектора та, звернувши ліворуч, випрямила шлях на проїзній частині дороги.

Бігла не оглядаючись, допоки не припинила відчувати ноги. Якщо дані слова здаються жартом, то даремно. Мої пʼятки буквально стали вільними від гравітації.

Мій найприємніший спосіб зменшувати відстань — пливти повітрям. Ох, як прикро, що ці відчуття даються мені так рідко.

Невидимі хвилі наче допомагали своєю інтенсивністю, нагадуючи, що я можу повністю їм довіритись. Вони повільно відпускали з моєї памʼяті важливих для мене людей, приємні до серця ситуації. Та дещо дозволили прожити вперше і, мабуть, востаннє — близькість з Анто.

Я дозволила собі запамʼятати теплий подих на вустах, ніжні руки на талії та неймовірну насолоду від даного дійства. Тіло хлопця оповило мене тілесно, але зачепило «святе яблуко» у грудях. Адже ким ще подарована нам наша душа? Тільки Кимось Святим — я відчуваю смак цієї правди.

Як би мені не хотілося залишитися поряд із його душею — естетикою Туманності Оріона, я вже зробила свій вибір.

Коли мій біг у протилежну від нього сторону взяв за руку істерику, я, чомусь, була впевнена, що на правильному шляху.

У моєму полі зору виднівся ще один знайомий силует у компанії людей, яких я раніше не бачила. В той момент перед Себастьяном я виглядала як загублене дівча, яке впевнено крокує від свого життя і від себе самої у цьому житті.

Депресивна посмішка не найкраще привітання з хорошим компаньйоном, але на разі я могла подарувати тільки таке. Він встиг представити мене своїм товаришам ще під час моїх кроків до них. А ось я мала велике бажання його обійняти через стільки місяців розлуки. Тільки його руки, що раніше були завжди простягнуті в мою сторону, сказали: «Ні» — тут дівчина, яка ревнує до мене.

На цій «позитивній» хвилі я розвернулася та попрямувала до провулка і, навіть, не дивлячись назад, знала, що його дівчина іде за мною. Тож наш початок бійки для мене не був сюрпризом.

Ухиляючись після кожного удару, я пояснювала їй, що вона важлива для Себастьяна, як кохана, а я — як подруга, з якою в нього нічого не має.

— Він один із людей, які в мене залишилися, скоріше за все, навіть, останній… — дані слова вилетіли з моїх вуст, коли я перехватила її удар і ми разом впали на холодний бетон. Усвідомлюючи сказану інформацію, лежачи на спині зі скрученими руками — в моїх замкнутих обіймах, вона нарешті наповнилася спокоєм, як чаша старим хорошим вином.

Усвідомлення вдарило і в мою голову теж — значення Себастьяна в моєму житті. Коли пʼяти знову зірвалися на біг, тільки тоді я зрозуміла, чому, власне, тікаю — я не зможу вивільнитися від себе самої, якщо мене буде тримати людина своєю важливістю.