Сонячний пожар

Як же сонячно на душі буває, коли ти знаєш, що твоя праця — це чиясь підтримка, рука допомоги, тепла надія на новий день; образи із шаленими аксесуарами, які ти підбираєш для кращого представлення контексту, — надихають, а погляд, що відокремлюється із чорно-білих фото до кожного ліричного твору, — внушає довіру.

По стінах розливалася розмова із Зельдою Бейн про мої вірші, які скоро опублікують. Нам компанію зіставив Тедді, адже також є частиною нашого маленького кругу творчості.

— Директор знову буде ходити по коледжу і цитувати твої вірші, — Зельда посміхнулась, погладжуючи мене по спині. 

Тедді також посміхнувся сказаному реченню своєю легендарною посмішкою, яка сама не впевнена чи хоче бути присутньою на обличчі. Я сподіваюся, що дана емоція щира, адже я вважаю його хорошим другом і мені важливо, щоб у нашій дружбі не було фальшу, як і йому важлива моя думка під час читання його поезій. Як же я люблю ці наші посиденьки із скануванням душ одне одного...   

Повз нас промайнув Ібрагім Микитинецький, що змусило моє серце трохи ошаленіти. Ну як трохи... Його ніби кинули на сковорідку й накрили кришкою, бажаючи запекти до невпізнанності. Ось так я відчуваю його поряд...

Він знову глянув в мою сторону. Цей короткий, але такий глибокий погляд не дає шансу на тихіше серцебиття.

Я витягую із себе посмішку, бо вже не можу беземоційно гратися із нашим коханням. Хоча, що я верзу? Це ж просто погляди...

Він зловив мою емоцію і хотів, мабуть, поділитися посмішкою у відповідь, але все навкруги почало розпливатися...

Темрява наступила неочікувано і, водночас, дуже швидко, не попередивши.

А хіба непритомність повинна попереджати про свій майбутній прихід?

Єдине, що запам'ятало моє тіло перед повним понуренням у темноту — холодна керамічна плитка навчального закладу.

— Твою ж...! — перелякався Тедді.

— Кірілло! — нічого не могло приховати страх Зельди за мене, — Ти мене чуєш?! — вона спохватилася, й, присівши, почала лупцювати мене по обличчю, щоб привести до тями.

Ібрагім підбіг зненацька, і тепер той факт, що я для нього важлива, — вже не сховає ні одна його грація, яка часто подорожує коридорами разом з ним.

— Що сталося? — все ж запитав чоловік.

— Ви ж бачили: вона без причини втратила свідомість.

— Голова... — Тедді пригадав, — Вона трималась за голову. За потилицю...

— Бідна дівчинка... — Зельді стало шкода, що мене, можливо, загорнула в обійми якась хвороба, що й провокує непритомність.

Ібрагім взяв мене на руки. Так ніжно, притиснувши до себе, стараючись не завдати болю, спішив до медсестри, в якої є нашатирний спирт.

Стінами училища пролунав дзвінок.

— Тедді, біжи на урок. Ми із Зельдою Бейн впораємось.

Переляканий хлопець забіг в кабінет і сів за свою парту.

— Що з твоїм лицем? Ти що смерть по дорозі побачив? — сміялась Дел.

— Кірілла... — сумно промовив моє ім'я, після чого посмішка з обличчя моєї подруги за долю секунди зникла, — В обморок впала.

— Де вона зараз?! — Дел зразу ж піднялася із місця, щоб направитися у ще не сказаному напрямку, який вона хоче зараз же почути, — Кажи!

— Зельда Бейн з Ібрагімом Микитинецьким віднесли її до медсестри.

Дівчина вибігла з кабінету і понеслася на другий поверх, поки мене старалися привести до тями більш дієвим способом, ніж починала Зельда.

— Ну давай же... — медсестра проводила намоченою ватою біля моїх дихальних шляхів.

І в останню секунду я все ж таки почала жмурити оченята разом із бровами подаючи знаки життя.

— Що... сталось?

— Ти зомліла, Кірілло. У тебе було так раніше? — Зельда підійшла ближче.

— Ні...

— А травми голови були?

— Думаю, що так. В мене часто страждала голова...

— В яких випадках? Як саме?

— Та по-різному. — я старалась піднятися й присісти, але відчуття поколювання у потилиці знову нагадали про себе, — Було раз, що на нервах у стіну головою... Не сильно правда, але своє залишило... Часто із моїм хлопцем б'ємося, теж голова страждає. Треба було все-таки прокунсультуватися у лякаря...

— Він тебе б'є? — очі Зельди, здається, стали в тричі більші.

— Та ні, ми так бавимося. — посміхнулась.

— Нерозумні ігри, Кірілло. Ніби доросла дівчина, а таке витворяєш... Ось до чого воно й призводить... — Ібрагім теж взяв на себе словечко.

У відповідь я подивилась на нього з легенько піднятою правою бровою, ніби запитуючи: «Та що ви?». Та жарти скінчилися, коли чергова порція болю зайняла своє коронне місце. Я зразу ж однією рукою схопилась за потилицю, в якій зараз відбувається «битва на мечах», адже іншими словами цей біль не назвеш. А друга рука взяла на себе відповідальність тримати в кулаку біль, так ніби це допоможе... Нічогісінько! Ми просто так звикли: коли боляче, відволікатися іншими частинами тіла.