Пташка-нерозлучниця

СУБОТА 13 СІЧНЯ

Сьогоднішній кружляючий сніг по білому небу накликав прекрасну думку зібратися із моїми товаришами у закладі «MovementBar». Себастьян, Ілон та Стінган стали чудовою компанією для цього вечора, адже сміючись із ними я відчуваю себе неймовірно вільно та щасливо. Здається, що наблюдаючи за цими трьома дурниками, світ стає на паузу. Так я думала до моменту, поки мої очі не зловили досить цікавий силует попереду, а точніше силует, який розпалив усередині моїх нутрощів жар.

Чоловік прийшов не сам. Після його приходу, мої очі взялися сканувати кожен його рух, замість звичного сміху над моїми друзями. Компаньйон чоловіка через пів години їхніх посиденьок після телефонного дзвінка почав збирати свої речі, а я це прийняла як виклик діяти.

Як тільки він зник за дверима, а моя ціль допивала свій напій, я взяла всю волю в кулак і піднялася зі свого місця. Ноги тремтіли, наче вони були проти того, що придумала їхня хазяйка. І ось я вже стою біля нього, а дар мови, як на зло, відняло. Статуя у вигляді Кірілли ззаді чоловіка так і не змогла ні поворохнутися, ні сказати слова, поки той не відчув чиюсь присутність поруч. І не розвернувся...

― Добрий день. ― зі своєю посмішкою, що валить мене нижче плінтуса, промовив він.

― Д-добрий. ― одне слово, а я вже відчула, як жар підкрадається до мого обличчя.

― Ти щось хотіла?

Від неможливості оприділитися чого я хочу і що мені варто насправді зробити, прийшлось терпіти цей нескінченний ураган емоцій, поки атмосферу не заповнила моя улюблена музика, даючи підказку для відповіді:

― Може потанцюємо?

Він розсміявся:

― Я не для танців.

― Та ходімо. — потягнула я його за руку.

Звідки в мене взялося стільки сміливотсі?

Його руки легко стиснули мою талію, а я ледь застогнала від насолоди, та чи почув він? Приобнімаючи його за плече одною рукою, другою схрестила наші пальці.

― А ви теж вчилися в цьому училищі? — задала йому запитання, трішки приближуючись до нього.

― Ні, я вчився в іншому. Працював у школі, потім перейшов сюди.

― І що, чемні діти попадаються?

― Різні бувають. Але таких, як ти, ще не було.

Останнього я не почула через різкий підйом мелодії, тож перепитала.

Він відповів на вухо, своїм віском торкаючись мого:

― Таких, як ти, ще не було...

Я ледь не спопелилася від відчуттів ззовні та зсередини. Стільки раз представляла собі наш з ним поцілунок... І всі мої клітини, атоми, органи і все, з чого складаюсь я, охоче бажають, щоб саме в цей момент його губи взяли мої в полон.

Але музика закінчилась... І ми, яких залишили без вибору, повернулись на стільчики. Хоча я не проти була б і продовжити, нехай і без музики.

Від хвилювання розмова складалася із його питань і моїх швидких, погано обдуманих відповідей. Насправді мені байдуже, як це виглядає збоку, головне, що ніжне тепло сидить у грудній клітці і зіставляє мені компанію. Сподіваюсь, що йому теж приємно зі мною спілкуватися.

Колонки подарували нам звучання ще однієї мелодії, яка могла би включити на повтор його дотики, тільки якщо він погодиться...

― Може ще один танець?

― Ха-ха, ні, Кірілло, з мене досить. ― приємний голос не тим реченням зачарував мої вуха.

― Ну будь ласка, інакше мені прийдеться йти самій, а я хочу з вами.

― Кірілла, ти фліртуєш зі мною?..

Настала мовчанка. У моїй голові було декілька ідеальних відповідей, які би я могла йому вручити словесно, але... Я не знала, що правильніше: збрехати, чи сказати правду.

― Це здається не питання по соціології, на яке потребується великий обсяг часу для вивчення теми. ― прикрасив він тишину.

― Називайте це як хочете, — вирішила вибрати я невизначеність,― Але танцювати з вами набагато приємніше, ніж одною.

― Дякую, мені приємно, але тим не менш... Я вже змучився.

― Хах, — тут вже розсміялась я, ― Як хочете.

Я піднялась з місця і попрямувала на середину танцполу. Не знаю, відколи в мене пропав страх публіки, болю, майбутнього та іншого, що мене тривожило, але я справді рада, що зараз знаходжуся тут.

Моє вбрання від самого початку підкреслювало мою талію, але дивлячись на мене здалеку, Ібрагім Микитинецький замітив безперечно більше, ніж коли я була поруч. Дівчина-птаха без крил «розливалася» повітрям у танці ідеально ловлячи бедрами кожен новий ритм. В пару ввійшли руки, які плавними рухами то вверх, то вниз малювали картину пташки-нерозлучниці, бо побачивши свою ученицю з іншої сторони, Ібрагім не мав ні найменшого бажання з нею ще колись розлучатись.

― Ібрагім Микитинецький, поговоріть зі мною. ― повернулася я на стільчик.