Оповідання

АВТОМАТ

Запоріжжя, перша половина вісімдесятих. Велике індустріальне місто. Понад вісімсот тисяч населення. Потужне, багатоповерхове.

Ми жили у спальному районі, який в народі називався, та і досі називається, «Бабурка». Поруч є село з такою ж назвою. Може тому так цей здоровезний район і назвали.

Будували район з початку сімдесятих. Квадратно-гніздовий спосіб. Широчезні проспекти, панельні дев’ятиповерхівки, іноді чотирнадцятиповерхові хмарочоси.

В районі є все – кінотеатр, магазини, базар. Всі зручності для людей, щоб не виїзжаючи до центру міста можна було отримати всі радощі життя.

Зранку, з п’ятої, люди, в основному чоловіки, збираються на автобусних зупинках, де їх підбирають заводські автобуси та везуть на роботу. На металургійні, машинобудівні - заводи велетні. По двадцять тисяч людей на одному заводі – навіть важко уявити. Цехи величиною із футбольні стадіони. Все побудовано ще в основному у тридцяті роки двадцятого сторіччя. Будували з розмахом.

Контингент у спальному районі в основному робочий. Як і в інших подібних містах. Рано вранці в цехи. Ввечері додому – до родини.

Дітей багато. Відповідно, багато садочків та шкіл. І зовсім простих, і для більш розумних. Можливості мають бути у всіх. Нехай не такі вже й рівні, але, принаймні, хоча б ілюзія цього має бути. Щоб роботяги могли мріяти про майбутнє дітей, які з гарячих цехів зможуть перебратися до теплих просторих кабінетів у якомусь науковому інституті, чи хоча б в конторі заводу.

Людей на вулицях повно. Розваг не так багато. Але кіно та пиво завжди під боком. А на свята у центрі міста паради – на перше та дев’яте травня, сьоме листопада.

Таке собі, звичайне життя великого міста.

Мама працювала у педагогічному училищі на Бабурці. Училище велике. В основному студентки – з усіх областей. По закінченні – працювати виховательками в садок. Престижно, хоча й грошей небагато.

І працювати у Педучилищі також не те щоб дуже престижно, але спокійно, гарний колектив. Зарплатня сто рублів на місяць. Звичайно, небагато. Але на життя, в якому немає закордонних поїздок, дорогих речей, автомобілів потроху вистачає.

Педучилище розташовано за балкою. Балка велика, захаращена трохи, бо нікому особливо непотрібна. І так кругом купа місця для забудови.

Нові мікрорайони зростають постійно з ритмічною швидкістю. Третій, п’ятий, шостий, а дивишся уже п’ятнадцятий почали будувати. І в кожному десятки багатоповерхівок.

Дійти до педучилища з шостого мікрорайону – треба балку перейти. Іти хвилин двадцять. Можна не сідати на автобус – скоріше дійти, аніж чекати. Хоча автобусів ходить багато. В основному Ікаруси. Щоб дістатись до педучилища підходить номер тридцять шість, який іде з центру міста. Тридцять шості зазвичай ходили Ікарус-ковбаса. Це такий із двох частин, а по середині зв’язка – підлога у формі кола, яке крутиться коли задню частину ковбаси заносить. Зв’язка з гуми, вона потужно рипить на поворотах. Зроблена гармошкою – тому часто ці Ікаруси називають гармошкою.

Також у педучилища є свій гуртожиток, де живуть студентки – великий – шістнадцятиповерховий. В ньому і кабінети, куди приходять викладачі викладати музику. Такий і у мами був. Невеличкий з піаніно «Україна», кумедним стільчиком, який крутиться – стає вище, нижче, як тобі потрібно. Сідало кругле та гладке – блищить.

Кабінетів музики в гуртожитку багато. Тому дівчата – викладачі ходять до колег у гості пити чай.

Мама молода – чорнява, худенька. Весела. В колективі її дуже люблять. Компанійська, завжди посміхається. Якщо якісь свята – у нас повна хата її колег. Зранку кришить салати – шубу, Олів’є, безпосередньо перед зборами варить картоплю з гуляшем. Ставимо великий розкладний стіл. Застилаємо його скатьоркою. Скатьорка біла, чиста, випрана з чимось, від чого стає хрусткою – накрохмалена напевно.

Моя робота – розставити тарілки та фужери. Сервіз беремо ГДРівський – святковий. Білі тарілки із бордовою каймою. Тонкі та гарні. Фужери, звичайно, хрустальні. Виделки мельхіорові з коричневої коробочки. Весь той гарний посуд або подарований на мамине весілля, або бабуся купувала. Бабуся заробляє непогано – адвокат.

Посиденьки зазвичай до пізнього вечора. Із радянським шампанським та піснями. Всі сміються. Я також за столом. Мені дозволено. Розважаю маминих колег – гостей. В основному жінки. Але є й пару чоловіків – також музиканти.

Отже, іти до педучилища треба через балку. За балкою вулиця Ворошилова. На ній багато всіляких магазинів. Такий собі найстаріший район Бабурки – її центр. Тут, в основному, п’ятиповерхові хрущовки. Але також широкі вулиці – є де розгулятися.

На Ворошилова «Дитячий світ». Магазин, де продавали всілякі дитячі іграшки.

Був кінець місяця якраз. Може число двадцять третє чи двадцять четверте, на вулиці тепло. Скоро зарплатня, але ще тиждень треба протягнути. Як завжди, лишилося грошей небагато – в самий раз на тиждень.

І тут мама допустила необачність – вирішила зайти зі мною у «Дитячий світ». Я малий – років дев’ять.

Заходимо, щось ходжу роздивляюся. І тут бачу на вітрині його. Диво – Автомат.

Великий із пластмаси. Сірий. Довге дуло, в кінці синя насадка. Автомат на батарейках – чотири великі круглі. На гачок коли натискаєш, синя насадка світиться і автомат торохкотить – стріляє.