Сліпий

Я стояв на безлюдній зупинці й чекав свого автобуса.

По тротуару, в моєму напрямку, бадьоренько крокували: дідок в темних окулярах, з тростинкою, якою він вміло перевіряв простір навколо себе та низенький чоловік, років 35-45

Дід, для не зрячого, був занадто жвавим і впевненим у своїх діях. Він йшов та розмовляв з попутником. Вони про щось сперечалися.

Коли підійшли до мене то продовжували розмовляти.

- Мені дуже шкода, що ти ще більш незрячий ніж я. Але коли-небудь, ти зрозумієш мене та всі незручності та переваги мого стану.

-Я не сліпий, як ти,- відповів низенький чоловік. -Я все бачу.

Я став прислуховуватися до розмови. Дуже мене все це зацікавило.

-Я кажу що ти не бачиш життя навколо себе,- дідок знову звернувся до супутника.

-Для мене все дуже просто. Моя незручність в тому, що я не можу насолоджуватися сходом і заходом сонця, місяцем і зірками, красою цього чудового світу, хоча в пам'яті завжди тримаю ці картини. А принадність в тому, що я не бачу ці нудні й незадоволені обличчя людей, які при зрячих очах, не бачать справжніх красот і не радіють життю.

-Адже коли-небудь, ти теж будеш погано бачити та відчуєш на собі всі незручності життя у темряві.

Після свого пояснення, він перепросив і поспішив у своїх справах, а його супутник залишився на зупинці у роздумах. Це було видно по його обличчю.

Я стояв приголомшливий, забувши, про все. Стояв й думав про слова дідка. Але ж він мав рацію, на рахунок того, що ми, зрячі - не бачимо краси цього світу й починаємо розуміти це, тільки втративши дар бачення й то не всі.