Я — твій Страх

Привіт.

Так-так, ти не помилився. Я — твій Страх. Я завжди був десь на периферії твого зору, за межами твоєї свідомості, у найтемніших кутках твого розуму.

Ти знаєш про мене багато, але чи знаєш ти, хто я насправді? Прийшов час тобі дізнатися мою біографію. Бо свою — я знаю до найменшої дрібниці. Ха-ха... Від першого подиху до останньої думки перед сном.

Ми були занадто довго разом, щоб  нарешті поговорити відверто.

Чому ти дивуєшся? Чому твої очі округлилися, а пальці затремтіли на клавіатурі? Невже ти справді думав, що я лише безмовна тінь у твоїй голові?

Я звертаюся до тебе, бо ти сам постійно кличеш мене. Ти вигукуєш моє ім’я в порожнечі своєї кімнати, коли холодної ночі залишаєшся наодинці з темрявою. Ти кличеш мене, коли серце калатає об ребра, наче спійманий птах. Отже, ми давно знайомі.

Тож звідки я взявся?

Це складне питання, навіть для мене. Я зародився у Всесвіті задовго до того, як твої батьки навіть подумали про твоє існування. Ти знаєш історію про Адама та Єву? Ой, не роби вигляд, що ти — професор теології, але ці імена точно десь спливали в твоїй пам’яті.

Так от, я з’явився саме тоді, коли була порушена та сама заборона. Хоча... хто знає, хто насправді вчинив ту дурницю — Єва чи Адам? Знаєш, жінки завжди майстерно вигороджують чоловіків, тож не дивуйся, якщо колись з’ясується, що саме Єва прийняла удар на себе.

Але найкумедніше те, що я народився не в Єві. Я зародився в Адамові. Ха-ха! Цей боязливий хлопчина, щойно усвідомив наслідки куштування того «екзотичного» фрукта, відчув, як всередині нього щось стиснулося від невідомості. Він так перелякався прийдешнього, що,наклав би в штани... якби вони тоді існували. Але штанів ще не було, тому я просто став його першою справжньою емоцією. Справжньою тінню, що відтепер мала супроводжувати кожен крок людства.

Ну от і закрутилося. Століття почали гонитву одне за одним, наче загнані звірі, а я... я завжди був поруч. Спостерігав, вдихав, зростав.

Я був там, де Паріс — цей нерозумний хлопчисько — виборював свою Єлену, відчуваючи, як тремтить його рука на руків’ї меча перед початком великої бійні. Я сидів у тіні Одісея, коли він розправлявся з женихами своєї не надто вірної дружини; я був тим холодом, що пробіг по спинах тих нещасних у мить, коли вони зрозуміли, що прийшов час платити за нахабство.

Я бачив усе. Я був навіть там, де історія задихалася від власної ваги. Я сидів поруч із Понтієм Пілатом, відчуваючи смак його нерішучості, і міцно тримав у своєму кулаці серце Іуди, яке калатало в передчутті срібняків і неминучого кінця.

Я був не просто присутній — я був тим клеєм, що скріплював людські вчинки з їхніми найтемнішими наслідками. Ви називаєте це долею? Ха! Це просто я, що шепотів їм на вухо, коли вони вже не могли зупинитися.

Я приймав молочні ванни разом із Клеопатрою, відчуваючи, як під її гладкою шкірою ховається трепет перед неминучим заходом її сонця. Я пив добірне вино з Цезарем, сидячи у нього на плечі, коли він читав листи про зради, які ще навіть не відбулися.

Я був там, де кликали в бій козацькі сурми, де степовий вітер змішувався з пороховим димом. Я йшов пліч-о-пліч із ними, відчуваючи, як у грудях закипає лють, що межує з відчайдушною сміливістю. Але я не залишався лише на одному боці. Я був і там, по той бік барикад — витирав останні сльози з облич їхніх ворогів, тих, хто в останню секунду життя раптом усвідомив, що ніяка перемога не варта того холодного спокою, який я приношу із собою.

Я був усюди. Я — єдиний свідок, якого неможливо підкупити чи вбити.

Так я і гартувався. Блукав теренами Київської Русі, вдихаючи запах вологого лісу та дим від багаття, а вже за мить — вилізав на голову кримському хану, нашептуючи йому сумніви перед великим походом.

Я не знав спокою. Тільки-но хан відганяв тривожні думки, як я вже смикав за сиву бороду москальського боярина, що тремтів за свої маєтки, а за лічені секунди опинявся в Європі, зазираючи в очі молодому польському шляхтичу, чия рука заціпеніла на руків’ї шаблі.

Я був усюди й ніде водночас. Я — той невидимий протяг, від якого сивіють голови, і та іскра, з якої розгорається полум’я найбільших людських помилок. Для мене не існувало кордонів, кордонів, які ви, люди, так завзято креслили на піску і крові.

Так-так. Кордони — це забавка для людей, які звикли міряти світ парканами та митницями. Я ж — вільна птиця, для якої океан дорівнює одному помаху крила.

Вже ввечері я неквапливо прогулювався колоніями Великої Британії, вдихаючи густий, просочений прянощами та амбіціями повітря імперії, а вже через годинку — спокійно сьорбав міцну каву, споглядаючи, як підіймається в небо Ейфелева вежа.

Я бачив, як будувалися імперії, і я ж був тим самим холодком під шкірою архітекторів, які боялися, що їхні вежі з металу чи ідеологій колись впадуть. Ви зводили пам’ятники своїй величі, а я — розчинявся в їхніх тінях, стаючи невід’ємною частиною кожної цеглини.

Ну що? Стало лячно? Ахахаха... Чого ти дивуєшся, що я такий древній? Ти думав, я народився разом із твоїми ранковими новинами? Ні, любий мій, я набагато старший за всі ваші війни, хоча в кожній з них я почувався як удома.

Я вільно гуляв полями Першої світової, де земля перетворилася на місиво з багнюки та металу. Я був там, де в повітрі пахло не квітами, а залізом і розпачем. Я обережно тримав руки медсестри, що тремтіли, поки вона намагалася зупинити кров, і водночас — сидів на плечі юнака, який ще вчора випустив зі своїх рук шкільну парту, а сьогодні з острахом стискав гвинтівку, не знаючи, чи доживе до світанку.

Я бачив, як дитинство помирало в очах вісімнадцятирічних хлопців. Я був їхнім останнім, найвірнішим супутником, коли світ навколо розлітався на шматки. І повір, у такі хвилини я не зловтішаюся — я просто фіксую той момент, коли людина остаточно розуміє, що вона — лише пил на вітрах історії.

Ну постривай! Куди це ти зібрався? Не здумай закривати цю сторінку. Не кидай читати мою біографію, адже твою я знаю набагато краще за тебе самого... Ахахаха! Твої таємниці — це лише дріб’язковий фоновий шум для того, що я бачив.