Кошмари

-Ти справді думала, що зупиниш мене? - глухий, моторошний голос відбивався від руїн зруйнованих фортець і прокрадався до мене крізь густий дим.

-Я втоплю це королівство у крові, яку ти перша пролила, - я почула крізь призму власних ридань хрипливий сміх навіженого. - Ти, відьмо крові.

Мій затуманений погляд опускається на власні закривавлені тремтячі руки, які тримають на колінах відірвану голову чоловіка.

І з криком я знову прокидаюся у власному ліжку, перелякана, заплакана, як і всі попередні ночі з  жалем всередині що так і не змогла останній раз подивитися в прекрасні очі мерця.

Моє серце б'ється так швидко, що я майже відчуваю пульс у вухах. Той кошмар відірвав мене від світу снів, де кожен звук, кожен шепіт навколо може бути зловісним пророцтвом. Я втомлююсь від цього страху, який вкрадено від мене кожної ночі, але він повертається, мов тінь, не давши мені відпочити. І навіть той звук моторошного сміху, який лунає у моїх уявних кошмарах, знає, що не покине мене. Я закриваю очі, намагаючись відганяти з розуму картини смерті та руйнацій, але спогади про те, як відбулася таємнича втрата, оточують мене, немов тіні вночі.

З дивним відчуттям  я піднімаюся з ліжка, вирішуючи, що більше не можу лежати тут бездіяльно. Моє спітніле від кошмару тіло відчуває дотик холодного повітря ночі. Погляд летить по кімнаті, і тільки в уяві знову та знову передаються деталі кошмару: відірвана голова, криваві руки, ехо зруйнованих стін... Чи то лише сни, чи реальні спогади, я вже не можу розрізнити.

Погляд зачіпає рідні предмети в кімнаті: стіл з портретом мами, старий годинник на стіні, книжкова полиця зі старими томами. Це мій притулок, моя остання надія на спокій. Але чи може бути спокій, коли темрява та смерть переслідують тебе в кожному куточку світу, як уві сні?

За вікном споглядає на мене місячне світло, яке вбирається у вікно, неначе намагаючись доторкнутися до мене своїми блідими променями, втішити мене своєю таємничою присутністю. Але навіть місяць здався, втратився в цьому безмежному кошмарі, де живе моє серце ось уже 17 років з моменту таємничої смерті моєї мами.

Я повинна знайти відповіді, розкрити таємницю, що тягне мене у безодню.

Світанок тільки-но вітається зі світом, проникаючи крізь штори та наповнюючи кімнату лагідним сяйвом. Швидко вдягаю своє просте домашнє плаття, обгортаючись теплом його тканини. Мої пальці вправно розчісують волосся, яке зараз виглядає мов на гніздо ворони.

Крок за кроком, мовчки рухаюся крізь кімнату, стараючись не розбудити батька, який спить в сусідній кімнаті. Легкість моїх кроків узгоджується з тишею передранкового міста.Тихенько замикаю за собою двері будинку і виходжу в наш сад, де я знаю на пам'ять кожен сантимер. Із кожним кроком мої ноги збивають холодну росу з трави, а місячне сяйво проникає крізь мою шкіру, наповнюючи мій резерв силою.

- Аврора? Це ти? - голос батька пролунав лагідно, але із занепокоєнням.

От так завжди, знову розбудила батька який кожної ночі після смерті мами піклується про мене як про зіницю ока, а оберігає мене не гірше як дракон свої золоті скарби.

- Так, це я, батьку. – відповідаю, намагаючись приховати від нього свої тривоги.

- Знову приснився той жахливий кошмар? – спитав батько, обвівши мене поглядом, хоча і сам прекрасно знав відповідь на це питання, майже кожної ночі слухаючи ридання за стіною, безсильний хоч щось виправити. - Ти знаєш, це лише сни. Вони не мають сили над реальністю, - додав він, сподіваючись заспокоїти єдину дочку.

- Так, батьку, знову той жахливий кошмар. Але я вже в порядку, чесно! - впевнено стверджую, хоча сама відчуваю, як тривога, ледь прихована в голосі проривається на зовні.

Батько підходить ближче і обнімає мене, ніби хоче заспокоїти, передати свою впевненість.

= Я завжди тут для тебе, донько, - його слова лунають як обіцянка безпеки та підтримки.

Стискаючи руки батька, я відчуваю тепло його підтримки, як пристанок у вирі моїх тривог.

- Дякую, батьку. – слова самі виринають з глибин душі.

- Може ще вдасться заснути, адже сьогодні твій великий день, моя Розочко, - нагадує він, називаючи мене дитячим прізвиськом, яке я отримала за те, що коли вперше побачила в полі дикі рози, поранила так сильно свої руки об їхні колючки, що місяць не могла тримати ложку в руках. Проте величезний букет роз з їхнім неймовірним ароматом тішив мене більше як пів року. Це був мій перший раз, коли я навчилась використовувати свої магічні здібності, бо не хотіла, щоб ці прекрасні квіти хоч коли-небудь зів'яли.

Мій погляд піднімається на батька, і я посміхаюся, згадуючи, ЩО СЬОГОДНІ ЗА ДЕНЬ!!

Сьогодні – я вступаю до відьомської академії, моя мрія, яка стане реальністю.

- Сьогодні мій великий день, - говорю я, зібравши в одну фразу всю свою впевненість і рішучість. - Я зроблю все можливе, щоб зробити нас обох щасливими!

Батько киває з розумінням і гордістю і обіймає дочку ще раз.

- Я вірю в тебе, доню. І буду завжди тут, щоб ти завжди мала змогу повернутись додому. - він відповідає, висловлюючи свою безмежну гордість і любов.

Аврора, занурена у світ своїх думок і страхів, не помічає, як її батько стривожено стоїть поруч. Він стежить за нею з турботою і тривогою, знаючи, що наближається час, коли вона буде повинна зіткнутися з власною долею, стоїть як страж над таємницею, яка чекає свого часу, коли правда розкриється перед усіма. Втомлене серце переповнене невизначеністю і передчуттям неминучих втрат. -"Раміно! Вбережи мою донечку!"- тільки і вспіває подумати батько.