Глава 10

Х

Авірон був при кущі приношення. Він бігав, носив, вішав, розкладав і помагав всюди, де треба було руки помочі. І радості було повне серце його, бо чув він, що робить роботу Господа, і забулася тривога душі останніх днів. Правда, сини Левії скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотілося, і звалити на нього найтруднішу роботу, то це їх улагоджувало.

Авірон же тим більш радів, чим більше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свій душевний гріх. І ходив, і все говорив сам собі: "Мирна робота Господеві, а не кров живущих", — і від тої фрази, несвідомо повтореної десять-двадцять разів, душа сповнялася тихою благос-тю й теплом, а уста хотіли співати.

І лише як прийшов додому, й ліг, і відступила від нього кудись далеко приємна господня робота в ясному світлі дня, а натомість ніч, мати всіх темних думок, обхопила його навколо, — о, знов прийшли вони, ті жорстокі думки, що мучили його останніми часами, і Авірон питав сам себе:

"Невже насіння брата сходить в моїй душі, й квітне, і дає плід?.."

Авірон порівнював два своїх настрої при сповненню волі одного й того ж Бога: один — той, що з ним він убивав чоловіка, і другий — той, що з ним він робив сьогодні ввесь день коло кущі приношень. Як темно було тоді на душі, як рвалася вона на часті, згадуючи безповоротність, невмолиму безповоротність вчинку, — остільки тепер було тихо, молитовне...

"Мирна робота Господеві, а не кров живущих..."

...І думка чіплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо.

"Що благо?.. Благо — співання, й хвала душі, і плач радості; благо — задоволення роботою сьогоднішнього дня й благословення ближнього, що призиває він на главу твою за поміч йому, за радість йому, за спокій йому. Благо — любов моя до матері, до батька, до брата мого; благо — кохання моє, яким люблю я очі Асхн, і тихий невинний шепіт маленьких уст її, і бажання душі її...

А що неблаго?.. Неблаго — муки душі моєї, стогін і плач безповоротності; і безумство подій, і спомин їх, і безсонні ночі; і прокльон ближнього за нещастя його, за печаль його, за скорботу його. І озлоблення неблаго твоє, і ненависть моя, і скрипіння зубів. І меч, і ніж, і вигляд крові на сонці.

...А Бог — великий! А Бог — мудрий! А Бог — благий!..

...І тепер питаю я себе: чи може під'яремний родити овна? І телець чи може родити льва, а дерево горчичне дати плід з каменя? І так само ж — чи може Бог благий веліти неблагая, і радуватися з тьми, і з ненависті радуватися, й тішитися прокльоном і распрею людей?.. О ні!.. Я умножу насіння твоє, — сказав Господь; а не сказав — розсікайте один одного на часті. Чоловік любить карати за гріх, — а Бог?.. Він такий сильний, що не потрібує кари. Чоловік вигадав справедливість, — а Бог?.. Бог вигадав вічність, у котрій никнуть усі справедливості, котра сама — справедливість. Чоловік скував собі меч для десниці своєї, а Богові меч — око його, котрим він загляне в душу тобі, й освітить, і покаже гріх твій перед тобою. А м'язня його — слово його, що промовить тобі до глибин твоїх душевних і гасить вогні бунту".

...І так пливла думка за думкою, і перед очима викривалася велика, необ'ятна картина... омани...

З самого початку! З самого виходу з Єгипту! Кожний день, кожний час — омана, омана, омана!... Омана — іменем Бога, влада — владою його, слово — словом його!..

І сама можливість цього була така страшна, що Авірон похолов увесь, і закутався з головою, й гнав від себе ті руйнуючі думки. Вони палили його, мов вогнем, і затримували дихання в грудях, але приходили, приходили, приходили... І розкривали перед очима малюнки минулого, і підводили під них інші пояснення, а при тім згадувалися слова Датана й сміх Корея і все те, що обурювало його раніш. І пригадалося, як Корей повторяв на дрібнішу скалю деякі штучки Моісеєві, — і від того всього хотілося крикнути й тікати світ за очі, мовби можна було втекти від самого себе.

— Дай мені сон. Господи! — тремтячим шопотом молив Авірон. — Дай мені сон. Господи, щоб не збожеволів я в цю ніч, щоб зосталися сили ще послужити тобі...

Але сон не йшов, і думки, як дикі гієни жеруть верблюда, рвали на часті душу Авіронову...