Глава 2 Чужа таємниця

— Що саме казала Аліса? — повторив Натан Клейміц.

Олександра опустила погляд на власні руки. Пальці досі ледь тремтіли, хоча після виплеску минуло вже чимало часу. Вона міцно стиснула їх у замок, ніби це могло втримати всередині й магію, і слова, які знову різали пам’ять.

— Спочатку натякала, що моя мати приховує від мене правду. Я сказала їй не лізти в мою родину. Тоді вона назвала маму коханкою одруженого чоловіка.

Вікторія, яка сиділа поруч, різко вдихнула. У саду Олександра не розповіла їй подробиць.

— Далі, — спокійно попросив декан.

— Вона сказала, що батько вимагав позбутися мене, бо в нього вже була донька. А потім… — голос Олександри зірвався. — Потім сказала, що я не мала народитися й навіть власному батькові була не потрібна.

У кабінеті стало тихо. За високими вікнами шелестіло пожовкле листя, а десь у коридорі швидко промайнули кроки. Звичайні звуки академії здавалися недоречними після слів, які щойно прозвучали.

Натан відклав перо.

— Це правда?

Олександра підвела на нього очі.

— Частина. Мама розповіла мені про Едуарда Крайвена кілька років тому. Він сказав їй, що вільний. Про дружину вона дізналася вже тоді, коли була вагітна. Він справді вимагав, щоб мама зробила… — вона затнулася. — Щоб мене не було.

Вікторія обережно торкнулася її ліктя.

— А про старшу доньку? — запитав Натан.

— Мама знала, що вона є. Її звати Єва. Коли я народилася, їй було вісім. Ми ніколи не зустрічалися.

Декан повільно кивнув.

— І про цю розмову між твоєю матір’ю та Едуардом знали тільки вони?

— Наскільки мені відомо. Мама нікому не розповідала точних слів. Навіть мені не одразу.

Натан переглянувся з Йоліною Арвіей, яка стояла біля шафи з особовими справами. Заступниця декана весь цей час мовчала, занотовуючи відповіді.

— Отже, Аліса назвала не просто загальновідомі чутки, — сказала Йоліна. — Вона знала подробиці приватної розмови.

— Саме це мене й лякає, — відповіла Олександра. — Звідки?

Перш ніж хтось устиг додати бодай слово, у двері постукали. Йоліна відчинила. На порозі стояв молодший викладач із факультету магічного захисту.

— Свідки чекають у приймальні.

— Усі четверо? — уточнила вона.

— Поліна Клейміц, Альбіна Феорт, Максим Лейві й Костянтин Кріальт. Також привели Алісу Еркрій. Її сусідка залишилася в гуртожитку.

— Добре. Нехай свідки дадуть письмові пояснення окремо. Алісу запросіть сюди.

Коли двері зачинилися, Натан звернувся до Вікторії:

— Ти була присутня під час конфлікту?

— Ні. Я прийшла вже після виплеску. Побачила пошкоджений захисний контур і почала шукати Сашу.

— Чому вирішила, що вона буде в саду?

Вікторія знизала плечима.

— Ми живемо в одній кімнаті. Я знаю, куди вона йде, коли хоче побути сама.

Олександрі раптом стало соромно за своє прохання вдати, ніби Віка її не бачила. Подруга не видала її. Вона просто зробила те, що мала зробити староста, і водночас не залишила її саму.

Натан не встиг поставити наступне запитання. Двері відчинилися, і до кабінету ввійшла Аліса.

Вона трималася рівно, хоча бліде обличчя й скуті рухи видавали напруження. Лівою рукою Аліса мимоволі торкалася плеча, яким ударилася об лаву. Серйозної травми не було, але цілитель уже наклав на забите місце світлу пов’язку.

Побачивши Олександру, Аліса зупинилася.

— Сідай, — наказав декан.

Аліса обрала стілець якнайдалі від Олександри.

— Я ні на кого не нападала, — сказала вона, щойно сіла. — Це вона втратила контроль.

— До цього ми ще повернемося, — відповів Натан. — Зараз мене цікавить, що передувало виплеску. Поліна, Альбіна, Максим і Костянтин уже дають пояснення. Тому раджу говорити правду.

Аліса стиснула губи.

— Ми посварилися.

— Через що?

— Через навчання. Через групу. Через усе одразу.

— І під час цієї сварки ти вирішила розповісти Олександрі, що її батько вимагав позбутися дитини?

Аліса мовчала.

— Звідки ти це знаєш? — продовжив декан.

Її погляд на мить метнувся до Олександри, а тоді зупинився на краю столу.

— Я почула розмову.

Олександра випросталася.

— Чию?

— Мого батька й Едуарда Крайвена.

Слова впали між ними важко й остаточно.

— Коли? — запитала Йоліна.

— Наприкінці літа. Я пішла до подруги, але повернулася додому раніше, ніж планувала. У батьковому кабінеті хтось був. Я впізнала голос пана Крайвена.

— Ростислав Еркрій і Едуард Крайвен знайомі? — уточнив Натан.

— Вони друзі. Давно.

— Ти випадково почула кілька слів чи навмисно залишилася слухати?

Аліса підняла голову. На її обличчі на мить з’явився виклик, але швидко згас.

— Спочатку випадково. Потім… залишилася.

— Чоловіки тебе помітили?

— Ні.

— Що саме розповідав Едуард?

Аліса нервово провела пальцями по краю рукава.

— Що багато років тому мав роман із Ярославою Аверлі. Що не сказав їй про дружину. Що вона завагітніла й відмовилася позбутися дитини. Він назвав ім’я Олександри. Сказав, що доньці вже дев’ятнадцять і вона навчається в Бурстрі.

Олександра відчула, як у грудях знову піднімається гаряча хвиля. Лампа над столом блимнула.

— Сашо, — тихо промовила Вікторія.

Олександра різко видихнула й притиснула долоні до колін. Світло вирівнялося.

Натан уважно подивився спершу на лампу, потім на студентку, але допит не перервав.

— Ти розповідала почуте Світлані Ністріт?

— Ні.

— Комусь іншому?

— Нікому.

— Отже, твоя найкраща подруга не знала, що ти збираєшся сказати Олександрі?

— Я не збиралася, — різко відповіла Аліса. — Просто розлютилася.

— І вирішила вдарити туди, де буде найболючіше, — підсумувала Йоліна.

Аліса нічого не заперечила.

Олександра дивилася на неї й намагалася зрозуміти, що відчуває. Злість нікуди не зникла. Але поруч із нею з’явилося щось інше — гірке усвідомлення, що їхня сварка витягнула назовні таємницю, яку Едуард сам розповів чужій людині. Він знову розпорядився її життям так, ніби вона була лише незручною історією з минулого.