Глава 1 Виплеск

Олександра стояла за розлогою яблунею й обережно визирала з-за стовбура. На початку жовтня сад академії вже втрачав літню пишність: у траві лежало пожовкле листя, а на верхніх гілках погойдувалися останні яблука.

Зазвичай Саша любила це місце. Сюди майже не доходив гамір із навчальних корпусів, а за старими деревами можна було сховатися від чужих поглядів. Сьогодні ж навіть шелест листя не заспокоював.

Її досі трусило.

Перед очима знову виникало перекошене від насмішки обличчя Аліси. Олександра майже чула її голос і відчувала, як усередині здіймається та сама гаряча хвиля.

Вона стиснула долоні й змусила себе повільно вдихнути.

«Не думай про це. Заспокойся».

Після виплеску минуло не більше пів години. Цього було недостатньо, щоб у деканаті забули про спалах, від якого затремтіли вікна, погасли магічні світильники й спрацював захисний контур академії. Алісу відкинуло до лавки, але вона одразу підвелася. Принаймні серйозно не постраждала.

Саша розуміла, що розмова неминуча. Саме тому й ховалася в саду, сподіваючись хоча б трохи відтягнути її.

На стежці з’явилася дівчина. Олександра придивилася й упізнала Вікторію Ейвері. Староста йшла неквапливо, поглядаючи поміж деревами, наче добре знала, де шукати втікачку.

Побачивши Сашу за яблунею, Віка зупинилася.

— Сашо, тебе шукає декан.

Олександра важко видихнула.

— Віко, зроби, будь ласка, вигляд, що мене не бачила.

— Не можу.

— Можеш. Просто повернися й скажи, що в саду мене не було.

Вікторія схрестила руки на грудях.

— Після такого потужного виплеску емоцій тобі не уникнути наслідків. Краще сама йди до кабінету декана.

— А якщо я ще не готова пояснювати, що сталося?

Віка підійшла ближче й знизила голос:

— Тоді так і скажи. Але якщо ховатимешся, Натан Клейміц вирішить, що ти навіть не збираєшся нічого пояснювати.

Олександра відвернулася. Крізь гілки було видно одну з гостроверхих веж головного корпусу. Їй зовсім не хотілося повертатися туди, де всі вже, мабуть, обговорювали її.

— Аліса там? — запитала вона.

— Її відвели до цілительки.

Саша різко поглянула на старосту.

— Вона постраждала?

— Каже, що вдарилася плечем. Цілителька її огляне.

Олександра опустила очі. Злість на Алісу нікуди не зникла, але тепер до неї домішалася провина. Вона не хотіла завдавати їй болю. Власне, вона взагалі не хотіла застосовувати силу.

— Ти чула, що вона казала?

— Чула останню частину, — відповіла Віка. — І бачила, як вона підходила до тебе перед цим.

— Тоді ти знаєш, що я не починала сварку.

— Знаю. І скажу про це деканові, якщо він запитає. Але її слова не скасовують того, що сталося після них.

Саша провела долонею по шорсткій корі яблуні. Віка мала рацію, і це дратувало найбільше.

— Підеш зі мною хоча б до дверей?

— Звісно.

Олександра вийшла з-за дерева й обтрусила рукав, до якого прилип сухий листок. Вони рушили до головного корпусу.

Віка не розпитувала її дорогою, і за це Саша була вдячна. Кілька студентів, які сиділи на сходах, замовкли, щойно вони наблизилися. Один хлопець швидко відвів погляд, а дві першокурсниці почали про щось шепотітися.

До вечора про виплеск знатиме вся академія.

Біля кабінету декана Олександра сповільнила крок.

— Я почекаю тут, — сказала Віка.

Саша кивнула, хоча дуже хотілося попросити її зайти разом. Присутність старости могла б хоч трохи полегшити розмову. Та відповідати за свій вчинок доведеться самій.

Вона постукала.

— Заходьте, — почувся чоловічий голос.

Олександра відчинила двері.

Натан Клейміц сидів за великим столом, заваленим паперами. Коли дівчина увійшла, він відклав перо й уважно подивився на неї.

— Нарешті. Сідай, Олександро.

Вона мовчки опустилася на стілець навпроти. Зараз їй було простіше дивитися на книжкову шафу за спиною декана, ніж зустрічатися з ним поглядом.

— Розкажи, що сталося.

— Аліса мене весь час провокувала. А коли сказала образливі слова про маму, я не стрималася.

— Що означає «весь час»?

Олександра стиснула руки на колінах.

— Це почалося ще вранці. Вона чіплялася до моїх відповідей на заняттях, говорила, що викладачі мене жаліють. Потім запитала, чому за два роки до академії жодного разу не приїжджав мій батько. Я сказала, що це не її справа.

— І вона не зупинилася?

— Ні.

Натан Клейміц кілька секунд мовчав.

— Що саме казала Аліса?

Олександра відчула, як до обличчя приливає кров.

— Назвала маму коханкою одруженого чоловіка. Сказала, що вона навмисне полізла в чужу сім’ю, а я…

Голос урвався. Саша проковтнула клубок у горлі.

— Продовжуй.

— Що я небажана дитина, якої не мало бути.

Обличчя декана стало суворішим.

— Звідки Аліса знає про твого батька?

— Не знаю. Я їй нічого не розповідала. Про це взагалі знають лише мама, бабуся з дідусем і я.

— Що ти відповіла?

— Сказала, що вона бреше. Мама не знала, що Едуард одружений. Він запевняв її, що вільний.

Згадка про батька залишила на язиці гіркий присмак. Олександра знала про нього небагато. Мама ніколи не приховувала головного, але й не розповідала зайвого.

Колись Ярослава Аверлі кохала Едуарда Крайвена. Він говорив, що вільний, будував плани й жодного разу не згадав про дружину. Правда відкрилася лише після того, як Ярослава дізналася про вагітність. Тоді Едуард зажадав, щоб вона позбулася дитини, бо вже мав восьмирічну доньку Єву.

Ярослава відмовилася.

Вона народила Олександру й виростила її сама.

— Аліса засміялася, — продовжила Саша. — Сказала, що всі коханки так виправдовуються. А потім додала, що моя мама народила мене, щоб зруйнувати чужий шлюб.

— І тоді стався виплеск?

— Не одразу. Я ще раз попросила її замовкнути.

— Попросила?

Олександра насупилася.

— Можливо, я кричала. Уже не пам’ятаю. Вона сказала, що Едуард не хотів мого народження і що навіть рідний батько зрозумів, якою помилкою я буду. Тоді все навколо наче потемніло. Я відчула жар, а далі… магія вирвалася сама.