Маршрутка, що їде назад

Колись друг розповідав мені про апатію, і як він роками не може з неї вийти. Останніми роками ми не спілкувалися часто, але залишалися доволі близькими, аби говорити про сокровенне. Ми час від часу ділилися думками і почуттями, і я розуміла причини його стану. Він втратив бабусю, що була йому дуже близька, і болісно переніс той час. Доросле життя нещадне: здобутий диплом неулюбленої професії, перший період він працював на кількох роботах, а потім перейшов на одну. Цілодобові зміни. Аби заробити побільше коштів, він постійно працював. Суспільство рекламує гламурні речі, успішний успіх, квартири і машини, через що пересічна людина може почуватися неповноцінно. Ти крутишся, біжиш, і цей біг в нікуди. Безкінечний процес занепокоєння і порівняння себе з іншими. Тепер я розумію.

Мені завжди було цікаво дізнатися більше про цей стан. Це небажання вставати з ліжка? Байдужість до життя? Щоденний щохвилинний смуток? Але ні. Апатія – це не про повсюдну меланхолію. Бувають моменти радості, ба навіть щастя, все ж, скороминущі. Почуття нікчемності повертається дуже швидко. Виявляється, ти прокидаєшся зранку і сльози душать без причин. Але ти встаєш з ліжка, швидше з почуття обов’язку: є речі, які ти мусиш робити. Це не приносить ані щастя, ані смутку, ані будь-яких інших емоцій. Ти живий. Ти рухаєшся. Рутина обертається навколо тебе і ти з нею, бо ж нічого не стоїть у застої – усе живе рухається, як рухається маршрутка.

Маршрутка рухається притаманною усім маршруткам швидкістю. Сьогодні не так людно, як зазвичай. Без тісняви, навіть сиджу біля вікна. За ним мигають прекрасні краєвиди, які, однак, не викликають ніяких емоцій. Тільки глибокі смутні, тужні думки. За останній рік я змінилася. Люди кружляють навколо, наче бджоли: втомлені, але енергійні. А я втупилася у своє відображення у вікні клятої маршрутки, і не впізнаю себе. Відколи я така самокритична до себе? Відколи я стала такою байдужою? І чому я не хочу нічого міняти?

Це стається непомітно. Живеш своє прекрасне життя, цікавишся чимось, відкриваєш для себе перші захоплення кимось, і що головне, чимось: знайомишся з болем, відкриваючи для себе сторінки досі незнаного. Воістину багряні сторінки. Ти ковтаєш книгу за книгою, спустошений тим, що люди колись пережили (у більшості ні). Війна. Рутина. Новини. Рутина. Відлючення світла. Рутина. Рутина. Рутина. Але навіть коли від неї тікаєш, їдеш у іншу місцевість, поводиш час з близькими людьми, де душа мала б відпочити, краще, чомусь, не почуваєшся. І тоді раптово розумієш: то ось який це стан.

Мій друг підписав контракт. (Ми тепер спілкуємося ще рідше. Насправді я втратила інтерес до спілкування з людьми. Воно виснажує.) Парамедик прифронтових дій. Мабуть, він почувається краще, роблячи щось корисне для держави. Я це дуже ціную. Я теж думаю про контракт. Бути корисним державі. Державі, яка, за словами моїх односельчан, нічого доброго нам не дала: роботи нема, доріг також, корупція. І душа моя мліє, тужить, болить за кров, що проливають зараз, за кров, яку проливало не одне наше покоління. Холодний Яр. Голодомор. Розстріляне Відродження. Червоний Терор. Репресії. Шістдесятники. Анексія Криму. Війна. І гине цвіт моєї нації.

Дотепна річ. Сидячи у протилежному від напрямку руху маршрутки сидінні здається, що час відмотується назад. Можливо саме це спонукало мене до написання: я подивилася на свій шлях инак. Якби можна було так відмотати час назад… Та все ж, якось байдуже.