Частина п'ята: перше завдання

Масако впевнено крокувала попереду, ведучи мене довгим світлим коридором. Білі стіни відбивали м'яке світло, через що він здавався довшим, ніж був насправді. Кожен удар її підборів лунав дзвінким відлунням, яке повільно губилося десь удалині.

Після восьми годин дороги вона виглядала так, ніби щойно повернулася зі світської зустрічі. Жодної складки на одязі, жодної вибитої пасминки волосся, жодного натяку на втому. На її тлі я почувалася справжньою протилежністю. Одяг пом'явся від довгої поїздки, волосся безладно спадало на плечі, а тіло все ще пам'ятало незручне сидіння автомобіля. Майже всю дорогу я проспала. І найдивніше — вперше за дуже довгий час мені нічого не снилося. Не було ані уривків минулого, ані тривожних видінь. Лише глибокий, неприродно спокійний сон.

Чим далі ми йшли, тим сильніше стискалося все всередині. Хвилювання повільно заповнювало груди, змушуючи серце битися дедалі швидше. Здавалося, за цими дверима мене чекало щось, що могло назавжди змінити моє життя.

Нарешті Масако зупинилася біля звичайних на вигляд дверей. Таких самих, як і десятки інших, повз які ми проходили. Не вагаючись ані секунди, вона різко відчинила їх, кинула на мене короткий погляд через плече й упевнено зайшла всередину.

— Те, що ти, малий шмаркаче, змусив мене у мій вихідний пертися на інший край Республіки і навіть не спромігся організувати нам літак, дуже підло, — цідить вона крізь зуби.

Її слова ще звучать у мене в голові, але я майже не слухаю. Варто мені переступити поріг, як увагу повністю поглинає кабінет. Він зовсім не схожий на безликі урядові офіси, які показують у новинах. Крізь високі вікна всередину ллється тепле сонячне світло, ковзаючи по меблях із темно-червоного дерева. Уздовж стін височіють книжкові шафи, заповнені старими томами, а в повітрі змішалися запах дерева, паперу й свіжозвареної кави. Товстий килим поглинає навіть звук моїх кроків, через що в кімнаті панує майже неприродна тиша. Мій погляд повільно ковзає кімнатою і завмирає. За головним столом сидить незнайомий чоловік.

Проте це не Аватар.

Він невимушено відкинувся в кріслі, поклавши руки за голову, ніби був тут удома. Найбільше впадає в око його абсолютно біле волосся, довге майже до ліктів. Коли він переводить на мене зелено-оливкові очі, куточок його губ ледь помітно сіпається в усмішці. Який же він гарний...

— Пробач, але на своє виправдання скажу, що я не знаю жодного місця в тому містечку, де можна було б тихо посадити літак, аби репортери не всунули свого носа.

Голос долинає зовсім з іншого боку кімнати. Я переводжу погляд. Біля книжкової шафи стоїть ще один чоловік. На ньому звичайна біла сорочка із закоченими до ліктів рукавами й класичні чорні штани. Жодної краватки чи дорогих аксесуарів. Якби я зустріла його десь на вулиці, то, мабуть, вирішила б, що він працює в офісі. Темно-каштанове волосся було трохи розкуйовджене, ніби він щойно провів по ньому рукою. На перший погляд у ньому не було нічого, що видавало б одну з найвідоміших людей Республіки.

— Ну так. Тепер ти, можливо, ще й покажеш нашу Аю по телебаченню. Це ж, без сумніву, додасть їй конфіденційності. Може, навіть проведеш короткий курс, як правильно посміхатися журналістам? 

Масако саркастично вигинає брову. Хлопець лише тихо зітхає, ніби чув подібне вже не один десяток разів, і машинально проводить долонею по потилиці. Саме тоді його погляд зупиняється на мені. Він уважно оглядає мене з ніг до голови, затримуючись на пом'ятому після дороги одязі, розпатланому волоссі й моєму, мабуть, надто розгубленому обличчі. Від цього погляду я мимоволі випрямляю спину, хоча чудово розумію, що це навряд чи врятує ситуацію. Я теж уважно дивлюся на нього. І що довше дивлюся, то сильніше розумію, наскільки телевізор уміє обманювати.

По телевізору Кайро завжди здавався старшим. Камера робила риси його обличчя гострішими, а погляд — холоднішим, тому я чомусь уявляла чоловіка років тридцяти. Насправді ж переді мною стояв звичайний хлопець мого віку в простій білій сорочці. Якби не обличчя, яке я стільки разів бачила в новинах, навряд чи впізнала б у ньому Аватара. Лише придивившись уважніше, я помічаю під очима легкі тіні. Вони майже непомітні, але чомусь зовсім не пасують хлопцеві нашого віку. Найдовше мій погляд затримується на його очах. По телевізору вони завжди здавалися майже чорними, та зблизька виявилися світло-карими, із теплим бурштиновим відтінком. У них не було тієї холодної непохитності, яку так любили показувати журналісти. Лише спокійний, уважний погляд людини, що так само придивлялася до мене.

— Тож ти — Ая.

Його голос звучить нижче, ніж я пам'ятала. По телевізору він здавався офіційним і майже беземоційним. Тут же був спокійним і напрочуд звичайним. Кайро неквапливо підходить до мене й простягає руку.

— Я — Кайро. Приємно познайомитися.

Я дивлюся спочатку на нього, потім на його долоню. У голові раптом стає порожньо. Ще вчора ввечері я бачила його в новинах, слухала, як журналісти обговорювали кожне його рішення, а зараз він стоїть переді мною так близько, ніби це найзвичайніше знайомство у світі.

— Аватар... — тихо зривається з моїх губ.

Лише за мить я розумію, що сказала це вголос. От халепа... Та Кайро лише ледь усміхається.

— Так, — спокійно киває він. — Із десяти років світ знає мене саме як Аватара.

Я нарешті простягаю руку у відповідь. Його долоня тепла й трохи шорстка, а на пальцях відчуваються невеликі мозолі. Ця проста деталь чомусь переконує мене більше, ніж усі новини й офіційні виступи. Переді мною справді стоїть не телевізійний образ, а звичайний хлопець, який занадто рано отримав відповідальність, що мала б дістатися дорослій людині.

— Навзаєм, — ледве чутно відповідаю я.

Він коротко киває й відпускає мою руку.

— Люба Ає, клянусь, я б із задоволенням провела з тобою ще трохи часу, але мені вже час бігти, — каже Масако, поглянувши на годинник. — Кайро введе тебе в курс справи.

Останні слова вона адресує вже йому. Їхні погляди зустрічаються лише на мить, але цього достатньо, щоб зрозуміти: вони давно знають одне одного й чудово розуміють без слів.