Частина четверта: обіцянка

Всю дорогу ми з мамою їдемо в тиші. Я боюся навіть дихати, аж поки ми не потрапляємо додому. Коли дверний замок клацає, я опираюся спиною об двері й повільно сповзаю вниз. Хочеться лише одного — зайти в душ, змити з себе весь цей день, а потім заснути й проспати непробудним сном.

Мама мого настрою не поділяє. Ледь переступивши поріг, вона стрімко зникає десь у глибині будинку. Я проводжаю її здивованим поглядом, але так і залишаюся сидіти на підлозі. У голові порожньо. Я просто дивлюся в стіну й вдихаю знайомий запах дому.

Сьогодні вранці я снідала тут востаннє. Завтра о сьомій уже маю сидіти в машині. Чорт. Я навіть не знаю, котра зараз година.

Дістаю із сумки телефон, який повернула мені Масако. Хоч за це їй дякую, бо поліцейські моє право на один дзвінок просто проігнорували.

Екран засвічується. Майже дев'ята. Два пропущених від подруги. Дев'ятнадцять — від мами. Безліч повідомлень. Погляд одразу вихоплює одне з них.

"Я навіть не могла уявити, що така, як ти, може приховувати в собі стільки зла."

Напевно, вже немає сенсу телефонувати й вибачатися за те, що не прийшла на зустріч. Є повідомлення й від друзів, і від знайомих. Майже всі однакові. Одні засуджують мене за бійку, інші — за те, ким я виявилася. І чомусь останніх значно більше. Невже людей справді більше лякає те, що я маг вогню, ніж те, що сьогодні сталося? У мене немає сил про це думати. Я знаходжу номер начальниці й коротко пишу, що звільняюся. Дякую їй за наставництво й перепрошую за свою різкість. Натискаю «Надіслати», ховаю телефон назад у сумку й нарешті підводжуся. Знімаю взуття. Потім чорне пальто.

Єдине, про що зараз мрію, — гарячий душ і ліжко. Щоправда, варто лише згадати про незібрані речі, як із грудей виривається важке зітхання. Та коли проходжу повз кухню до коридору, що веде до маминої кімнати, помічаю прочинені двері. Звідти долинає якийсь поспішний шум. Я зазираю всередину й завмираю.

У кімнаті панує справжній безлад. Дверцята шафи навстіж відчинені, полиці перевернуті догори дриґом, а речі розкидані так, ніби тут щойно щось гарячково шукали. Посеред цього хаосу, мов королева власноруч створеного безладу, сидить мама. Біля неї лежить порожній конверт, а в руках вона тримає товсту пачку грошей. Лише тепер я помічаю розкриту валізу, до якої абияк уже накидано одяг.

— Що ти робиш? — мій голос мимоволі здригається.

— Добре, що ти прийшла. Я вже збиралася тебе шукати. Нам треба якнайшвидше зібратися. Виїжджаємо за годину. А може, й раніше. Ми ще можемо їх обіграти.

Вона ховає гроші назад у конверт, навіть не перерахувавши їх, кладе його на ліжко й рішуче підводиться.

— Що?.. Я не розумію. Ти ж навіть нічого не знаєш. Кого обіграти?

— Я не дурна. Та державна шістка пообіцяла тобі свободу в обмін на те, що ти служитимеш у якійсь недоармії Аватара. Я цього не дозволю, Ає!

Я завмираю. Уперше в житті бачу маму настільки розгубленою. І саме це лякає мене найбільше. Але разом із втомою в мені повільно підіймається інше почуття.

Злість.

Гаряча, виснажлива, така, що стискає груди сильніше за страх. Я більше не хочу ховатися. Не хочу тікати. Не хочу прокидатися щоранку з думкою, що сьогодні знову маю зробити все можливе, аби ніхто не побачив справжню мене.

Я повільно оглядаю мамину кімнату. На тумбочці біля ліжка, як і завжди, стоїть її маленький будильник, поруч лежить книжка із закладкою, до якої вона, мабуть, тепер ще довго не повернеться. Біля стіни — старий комод, поверх якого розставлені рамки з домашніми фотографіями. Не ідеальними, не постановочними — звичайними. З відпусток, свят, випадкових вечорів удома. Тих моментів, коли ми ще могли сміятися, не думаючи про те, що одного дня все це закінчиться. Біля ліжка лежить потертий килим, який ми колись довго вибирали, бо мама хотіла, щоб узимку ноги не торкалися холодної підлоги. Світлі штори, які вона так уперто відмовлялася міняти, хоча сонце давно вибілило їх майже до білого кольору, тихо ворушаться від протягу.

Усе це ми створювали разом. Цей будинок. Це життя. Ми були лише вдвох. Через мене.

— А може... я б хотіла бути в його недоармії.

Мама завмирає. Повільно відривається від валізи й повертає голову до мене так, ніби почуте не вкладається в неї в голові.

— Не кажи дурниць. Там небезпечно. Ти не солдат. Вони використають тебе.

Я дивлюся їй просто в очі.

— Вони навчать мене володіти тим, чого ми всі боялися. Навчать мене не бути монстром.

— Ає... ти не монстр... - на її обличчі з'являється біль. Не образа. Саме біль. Я відчуваю, як щось усередині остаточно ламається.

— За десять років я двічі скалічила людей, мамо! Двічі, чорт забирай!

У кімнаті стає так тихо, що я чую власне дихання. Мама дивиться на мене, не кліпаючи. А я вже не бачу її. І чомусь саме зараз згадую батька. Перед очима знову постає татова рука. Страшний опік, який ще довго не сходив зі шкіри. Я пам'ятаю, як він намагався приховувати біль. Пам'ятаю запах ліків і бинтів. Пам'ятаю пожежі, що виникали, здавалося б, на рівному місці, і його втому від постійної боротьби з тим, чого він не міг ні пояснити, ні зупинити. Спочатку він заспокоював мене. Потім почав боятися. А згодом перестав приховувати це. Він кричав, що я монстр. Після цього ми переїхали. Почали життя заново. Раз. А тепер усе повторилося. І знову через мене.

— Ти була дитиною... — тихо промовляє мама, ніби більше переконує себе, ніж мене.

Я не даю їй договорити.

— Ні. Цей вогонь завжди був у мені. Він тече в моїх венах. Він нікуди не зникне, якщо ми й далі будемо робити вигляд, що його не існує. Він тільки чекає моменту, щоб вирватися назовні й спалити все живе довкола. Кожного разу, коли я починаю злитися, я думаю не про себе. Я думаю лише про те, аби нікому не зашкодити. І якщо існує місце, де мене можуть навчити це контролювати... це мій єдиний вихід. Я втомилася боятися.

— Ає...

— Ні. Тепер ти вислухаєш мене, - я роблю крок уперед.

— Скільки людей тобі вже написало? Скільки подзвонило? Як думаєш, у нас ще вийде жити спокійно хоч десь? Моя репутація знищена. Те відео вже розлетілося по всій Республіці.