Частина третя: угода чи ув'язнення?

Я сиджу, не відчуваючи під собою ні лавки, ні власного тіла. Погляд упирається в підлогу, але перед очима знову й знову виникає одна й та сама картина: обпалений бік чоловіка, обвуглена тканина його куртки й той дикий крик, що досі дзвенить у вухах. До горла підкочується нудота.

Як я могла таке накоїти?

Стільки років стримувати себе. Стільки років мовчати, приховувати, боятися навіть найменшого прояву сили... І вистачило одного дня, щоб усе зруйнувати.

Усе.

Наше життя.

Моє.

Мамине.

Найболючіше навіть не те, що тепер буде зі мною. Вона знову опинилася поруч із цим. Знову змушена переживати те, від чого ми так довго тікали. Вона цього не заслужила.

«Монстр...»

Слово, кинуте тим чоловіком, ніби застрягло в голові й тепер без кінця відлунювало всередині.

Може, він мав рацію.

Може, я й справді лише руйную все, до чого торкаюся.

Повітря застрягає десь посеред грудей. Важко ковтаю, намагаючись не дивитися на металеві ґрати перед собою. З коридору долинають приглушені голоси. Хтось перегортає папери, дзенькають ключі, а за мить знайомий голос прорізає тишу так різко, що я здригаюся.

— Я ще раз кажу: мені байдуже! Я маю право побачити свою доньку!

Двері кабінету різко розчиняються.

На порозі стоїть мама.

Волосся трохи розтріпалося від поспіху, щоки почервоніли, а в сірих очах палає така лють, що навіть юна поліціянтка поруч із нею виглядає зовсім розгубленою. Дівчина нервово стискає папку обома руками й винувато переводить погляд то на мене, то на свого старшого колегу, ніби вже шкодує, що взагалі впустила маму всередину.

Поліцейський повільно відкладає документи й важко зітхає.

Схоже, сьогодні нерви закінчуються не лише в мене.

— На якій підставі моя донька взагалі сидить тут? — мамин голос звучить рівно, але я надто добре її знаю, щоб не почути небезпечні нотки під цією показною стриманістю. Вона робить кілька кроків уперед і обводить поглядом приміщення. — Ще б у камеру її зачинили.

Мимоволі опускаю очі.

Іноді дивуюся мамі.

Горланити на поліцейського...

Вогонь дістався не тій людині.

А може, навпаки. Добре, що він не дістався їй.

— Вибачте... Я намагалася пояснити... — несміливо озивається молода поліціянтка, але договорити не встигає.

— Нічого. Можете бути вільні.

Старший поліцейський навіть не дивиться в її бік. Дівчина помітно видихає, тихенько киває й майже миттєво зникає за дверима.

Лише після цього чоловік переводить погляд на маму.

— Отже, ви мати затриманої.

— На якій підставі затриманої? — мама схрещує руки на грудях і дивиться просто йому в очі.

— На підставі нанесення громадянину Об'єднаної Республіки тяжких тілесних ушкоджень із використанням магії. Обвинувачена не чинила опору під час затримання, що, безумовно, буде враховано судом при визначенні міри покарання.

Мамині губи стискаються в тонку лінію.

— Це був самозахист. Про це кажуть очевидці. Упевнена, що це підтвердять і записи з камер спостереження. До встановлення всіх обставин ви не маєте права...

— За закон і порядок у цьому місті відповідаю я, — різко перебиває її чоловік, і в його голосі вже відчувається роздратування. — Наразі ваша донька затримана. І в мене немає жодних підстав відпускати її без відповідного розпорядження згори.

— Якого ще розпорядження? — мама насуплюється ще більше.

Поліцейський помітно втрачає терпіння.

— Моя робота — забезпечувати порядок і безпеку громадян. Якщо ви й надалі заважатимете виконанню моїх обов'язків і не залишите кабінет протягом хвилини, я буду змушений...

— Посадити мене в клітку поруч із нею? — мама навіть не дає йому договорити. Вона робить ще один крок уперед і самовдоволено піднімає підборіддя. — То вперед.

На кілька секунд у кабінеті западає тиша.

Поліцейський дивиться на неї так, ніби намагається вирішити, хто з нас двох створить йому більше проблем.

Я більше не витримую.

— Мамо... будь ласка.

Голос звучить тихіше, ніж хотілося б.

Вона одразу повертає голову до мене.

— Я тебе дуже прошу... Не треба. Ти нічого цим не доб'єшся.

На мить її обличчя змінюється.

Гнів нікуди не зникає, але крізь нього проступає біль.

Такий знайомий.

Такий, якого я найбільше боялася знову побачити.

— Просто... йди додому.

Я вже достатньо наробила.

Не хочу втягувати тебе в це ще сильніше.

— Добре... — на мить вона ніби здається. Плечі ледь помітно опускаються, із обличчя сходить напруга, а сірі очі тьмяніють. Лише на мить.
Я вже майже вірю, що вона відступила.
— Я згодна вийти з кабінету, — спокійно продовжує мама, переводячи погляд на поліцейського. — Але не з території відділку.

Вона робить коротку паузу, ніби навмисне даючи йому час осмислити сказане.

— На подвір'ї я помітила кількох журналістів. Хто знає... Можливо, поки чекатиму того самого наказу згори, який має вирішити долю моєї доньки, мені захочеться дати кілька душероздираючих інтерв'ю про те, як працює ваша поліція.

На маминих губах з'являється ввічлива усмішка.

Саме вона лякала мене найбільше.

— Хоча, знаєте... — вона трохи нахиляє голову набік. — Я така людина: що довше чекаю, то менше маю бажання говорити про когось хороші речі. Сподіваюся, ви не допустите, щоб через одну справу репутація всього вашого відділку опинилася під ударом.

У кабінеті стає дивно тихо.

Поліцейський мовчить.

Мама теж.

Вони просто дивляться одне одному в очі, мов двоє людей, які чудово розуміють правила цієї гри.

Вона ніколи не здавалася.

Ніколи.

Але...

Вона перегинає.

Погрожувати поліції?

Що з нею таке?..

Не дочекавшись відповіді, мама лише коротко кивнула, розвернулася й рушила до дверей. Спина залишалася такою ж рівною, як і кілька секунд тому, хоча я чудово знала: усередині вона зараз кипить не менше за мене.

Двері зачинилися.

У кабінеті повисла тиша.