Частина друга: невдалий день для мага вогню

Я остаточно виходжу з дому вже майже опівдні. Зачиняю за собою двері й неквапливо рушаю в бік торгового центру, із задоволенням вдихаючи прохолодне осіннє повітря. Саме така середина жовтня мені подобається найбільше. Не надто холодно, не надто тепло. Легкий вітер шелестить пожовклим листям, а сонце час від часу визирає з-за хмар, ніби ще не готове остаточно поступитися місцем сірому небу. От тільки зима, що невпинно підкрадається слідом за цією красою, ніколи не була моєю улюбленою порою.

У навушниках ритмічно відбивають такт барабани. Гучна музика поступово витісняє з голови зайві думки, і вперше за останній тиждень вдається справді розслабитися.

Торговий центр, як завжди, зустрічає шумом людських голосів, запахом кави й теплим повітрям. Спочатку проходжу кілька магазинів із одягом, потім заглядаю до відділів із різними дрібничками для дому, але нічого особливого не привертає уваги. Купувати речі без потреби я ніколи не любила, тому зазвичай виходжу лише з тим, по що й прийшла. Та цього разу погляд сам зупиняється на довгому пальті. Дуже темно-червоному. Настільки темному, що за певного освітлення його колір майже переходить у коричневий.

Не роздумуючи, беру його й заходжу до примірочної.

Червоний завжди був моїм улюбленим кольором. Настільки, що років у п'ятнадцять я примудрилася добряче посваритися з мамою й, на зло їй, пофарбувати передні пасма волосся в яскраво-червоний. Зараз навіть смішно згадувати той експеримент. Виглядало це, чесно кажучи, доволі кумедно.

Відтоді я носила лише коротке чорне каре. Пряме волосся гарно обрамляло обличчя, а трохи смаглява шкіра лише підкреслювала майже воронячі очі. У середній школі через них мені не раз робили компліменти. Хлопці іноді намагалися проявляти знаки уваги, але жодні стосунки так і не почалися. Та й самих залицяльників було небагато.

Повільно повертаюся перед дзеркалом. Пальто сидить майже ідеально. Це точно моє.

До каси не поспішаю. Ще трохи блукаю між полицями, намагаючись згадати, чи не потрібно купити щось іще, але думки вперто відмовляються видавати бодай одну корисну ідею. Зрештою лише знизую плечима, розраховуюся за покупку й тихенько прямую до виходу.

Не встигаю зробити й кількох кроків, як у мене хтось врізається.

Жінка років сорока навіть не дивилася вперед. Уся її увага була прикута до телефона, який вона впевнено тримала перед собою.

Вона різко піднімає голову.

— Дивись, куди йдеш, недолуга! — грубо кидає незнайомка, ніби саме я була винна в тому, що сталося.

На мить усередині все неприємно стискається.

Хотілося відповісти.

Дуже.

Але лише міцніше стискаю ручки пакетів, мовчки обходжу її й іду далі.

Не варто.

Далі звертаю до невеликої книгарні, що притулилася між кав'ярнею та магазином косметики. Ледь переступаю поріг, як у ніс б'є знайомий запах паперу, друкарської фарби й нових книжок. Мені завжди подобалося тут. Було щось заспокійливе в нескінченних полицях, заставлених історіями, які тільки чекали, щоб їх відкрили.

Повільно проходжу між стелажами, ковзаючи пальцями по кольорових корінцях. Деякі книги навіть дістаю, розглядаю обкладинки, читаю анотації, але швидко повертаю назад.

Нарешті знаходжу консультантку.

Дівчина років двадцяти п'яти стоїть за стійкою, не відриваючи очей від телефону. Великі навушники закривають вуха, а пальці швидко бігають по екрану.

— Перепрошую... — озиваюся, щоб привернути її увагу.

Вона повільно підіймає голову. На обличчі чітко читається, що її щойно відірвали від чогось набагато важливішого за роботу.

— Підкажіть, будь ласка, у вас буде новий роман... — називаю книгу, заради якої, власне, й зайшла.

Дівчина навіть не дивиться в комп'ютер.

— Не буде.

Кілька секунд мовчу, чекаючи продовження.

Не дочекавшись, усе ж уточнюю:

— А може, його ще просто не привезли?

Вона важко зітхає, ніби моє існування саме по собі вимагає від неї надто багато сил.

— Я ж сказала — не буде, — відповідає сухо. — Його навіть не замовляли.

— Зрозуміло... Дякую.

— Ага, — кидає вона вже дивлячись назад у телефон.

На цьому розмова закінчується.

Повільно виходжу з книгарні, відчуваючи, як настрій просідає ще на кілька поділок.

«Ну й чудово...»

Не смертельно, звісно.

Просто ще одна дрібниця, яка чомусь неприємно зачепила.

Глибоко вдихаю прохолодне осіннє повітря й змушую себе рушити далі.

Попереду залишався продуктовий магазин.

У продуктовому людей було більше, ніж зазвичай. Довелося кілька хвилин повільно просуватися між рядами, поки візки вперто перекривали прохід. Зібравши все зі списку, я нарешті стала в чергу до каси.

Попереду залишалося всього двоє людей.

«Ну хоч тут пощастило...»

Не встигла я як слід зрадіти цій думці, як поруч пролунав різкий жіночий голос.

— Я взагалі-то тут стояла.

Повертаю голову.

Жінка років сорока дивиться на мене так, ніби я щойно вкрала в неї гаманець.

— Перепрошую? — перепитую спокійно.

— Не "перепрошую", а дивитися треба! Я відійшла буквально на хвилину, а ти вже вперед пролізла.

Я машинально озираюся.

Ніхто не підтверджує її слів.

Навпаки, кілька людей мовчки дивляться то на мене, то на неї, явно не розуміючи, що відбувається.

— Я не бачила, щоб тут хтось стояв.

— Звісно не бачила. Так усі кажуть.

Вона демонстративно стає переді мною, ще й зачіпає плечем, ніби спеціально показує, хто тут має рацію.

Я відступаю на крок.

Не тому, що винна.

Просто не хотілося сперечатися.

— Дякую, — бурмочу собі під ніс так тихо, що це чую лише я. — Саме цього мені сьогодні й бракувало.

Касирка навіть не піднімає очей. Просто починає пробивати її покупки.

Доводиться чекати ще кілька хвилин.

Дурниця.

Абсолютна дрібниця.

Але чомусь саме вона остаточно зіпсувала настрій.

Я вже роздратована, проте стримую себе. Повноцінно розгніватися не можу — це може вилізти мені боком. Тому лише пришвидшую крок, намагаючись якнайшвидше дістатися додому.