Перша частина: останній сніданок вдома

Я так широко позіхаю, що на очах виступають сльози. Спираюся ліктем на кухонний стіл і підпираю щоку долонею, ліниво спостерігаючи, як під скляною кришкою тихенько шкварчить омлет. Гарячий пар осідає дрібними краплями на склі, ховаючи майже все, що відбувається всередині сковорідки. Кухню наповнює знайомий запах смажених яєць, вершкового масла і... кави.

Знову кави.

Погляд сам ковзає до мами, яка вже втретє за цей ранок без жодних вагань натискає кнопку кавомашини.

— А тобі погано не буде? — недовірливо вигинаю брову.

Через плече прилітає короткий роздратований погляд.

— Що? Я ж переживаю... Типу.

Відповіді не лунає. Мама лише різким рухом підіймає кришку зі сковорідки. Хмара гарячої пари миттю здіймається вгору, змушуючи її примружитися й невдоволено фиркнути. Одним упевненим рухом вона перевертає омлет. Так легко, ніби робила це вже не сотні, а тисячі разів.

Позаду тихо дзижчить кавомашина.

За кілька секунд у чашку починає литися темний напій, і здається, саме цей звук миттєво покращує мамин настрій.

— На мене сьогодні чекає гора роботи, Ає. — Вона бере чашку, робить перший ковток і на мить заплющує очі. — Без кави я просто перестану функціонувати. Та й навряд чи це шкідливіше за твої енергетики.

Невдоволено фиркаю.

— Це був один раз.

— А позавчора? — Вона багатозначно вигинає брову.

— Добре... два.

Кутики її губ ледь помітно сіпаються в усмішці.

— Увімкни, будь ласка, телевізор.

Ніс незадоволено морщиться сам собою, але рука все одно тягнеться по пульт. Чорний екран оживає майже миттєво, яскравим світлом заливаючи половину кухні. Новинний канал. Палець уже зависає над кнопкою перемикання, та саме в цю мить переді мною опиняється тарілка з пухким омлетом, свіжими помідорами й кількома скибочками огірка.

— Залиш, — спокійно каже мама. — Іноді корисно знати, що відбувається у світі.

Лише знизую плечима й беру виделку.

Та варто підняти очі до екрана, як рух завмирає.

На весь телевізор усміхається він.

Аватар.

Кайро.

Високий, із бездоганною поставою. Темно-каштанове волосся акуратно вкладене — жодного неслухняного пасма. Сонячне світло, що пробивається крізь панорамні вікна студії, ловить теплий відтінок його шкіри, а бурштинові очі спокійно дивляться просто в камеру. На обличчі застигла та сама усмішка, яку знає вся країна: стримана, упевнена й дивно... правильна.

Він виглядав саме так, як і мав виглядати Аватар.

І саме це чомусь дратувало найбільше.

— О, це ж юний Аватар, — мама, не поспішаючи, робить ще ковток кави. — Давно про нього нічого не чула. Він уже дві стихії опанував?

— Так. Повітря і вогонь.

Вона задумливо киває.

— Це непогано.

Мовчки дивлюся в телевізор.

За спиною Кайро майорить прапор Об'єднаної Республіки. Десь за межами кадру клацають фотоапарати, а журналістка терпляче чекає, поки стихнуть оплески. Дивно... Що б він не сказав, люди все одно дивляться на нього так, ніби кожне слово вже саме по собі правда.

— Це ж диво, — задумливо озиваюся. — Цікаво, скільки людей узагалі народжується з такими здібностями? І він справді навчає їх особисто?

Мама відповідає не одразу.

Обережно ставить чашку на блюдце, ніби боїться порушити ранкову тишу.

— Не чула ні про кого такого.

Кухня знову занурюється в мовчання.

Голос телеведучої рівно ллється з динаміків, змішуючись із тихим гудінням холодильника. За вікном дзенькає трамвай, десь у дворі починає гавкати собака.

Звичайний ранок.

Такий самий, як сотні інших.

Нарешті беруся за омлет. Він уже трохи охолов, але все ще залишається м'яким і ніжним. Відламую виделкою невеликий шматочок, підхоплюю помідор і машинально жую, майже не відчуваючи смаку. Учорашня зміна досі нагадує про себе тупим болем у плечах. Повільно потягуюся, поки шия не хрускає так голосно, що мама на мить відриває погляд від телевізора.

Мимоволі дивлюся на неї.

Колись її волосся було абсолютно чорним. Тепер біля скронь дедалі помітніше проступала сивина, яку вона навіть не намагалася зафарбовувати. Не тому, що перестала стежити за собою. Просто подібні речі ніколи не мали для неї великого значення. Вона сиділа рівно, тримаючи чашку обома руками. Спокійна. Упевнена. Навіть удома в її рухах відчувалася звичка все тримати під контролем. Тонка оправа окулярів лише підкреслювала уважний погляд сірих очей. Вони майже ніколи не метушилися. Мама завжди дивилася прямо. Спокійно. Так, що поруч із нею мимоволі хотілося бути чесною. Вона була худорлявою, але зовсім не крихкою. Радше підтягнутою. Її вузькі руки належали людині, яка не боялася роботи й ніколи не звикала сидіти без діла.

Я не пам'ятаю, щоб мама хоч раз дозволила собі здатися.

— Щось у тебе сьогодні паскудний апетит, — несподівано зауважує вона, переводячи погляд із телевізора на мене.

Опускаю очі на свою тарілку.

І справді.

Омлет розділений навпіл. Одну половину вже з'їла, трохи вгамувавши голод, а друга так і залишилася недоторканою. Помідори пустили сік, огірок самотньо лежить збоку, а виделка вже кілька хвилин безцільно крутиться між моїми пальцями. Здається, настільки поринула у власні думки, що зовсім забула про їжу.

Тільки простягаю руку до виделки, як мама нахиляється через стіл і прикладає долоню до мого чола.

— Може, у тебе температура? — уважно вдивляється вона в моє обличчя, ніби намагається помітити те, чого не бачу сама. — Якась ти сьогодні бліда. Та й мішки під очима зовсім немаленькі.

— Дякую, мамо. Компліменти — це твоя сильна сторона, — трохи відхиляюся назад, звільняючись від її руки.

На маминих губах з'являється ледь помітна усмішка.

— Не спала? — запитує вона, знову беручи до рук чашку.

— Не дуже. Та й усе. Сни дивні, — легенько знизую плечима.

— Що ж за сни? — вона звужує очі й уважніше дивиться на мене поверх окулярів.

На мить замислююся.

— Мені снився гарний чоловік...