Пролог

—Швидше! — жіночий голос пронизав повітря, змішуючи в собі дикий страх, відчай і приреченість. — Будь ласка... Благаю, встань! Нам треба забиратися! Наздоганяє!

Навколо все пливло й розчинялося в каламутній напівтемряві. Запах крові різко впивався в ніздрі, а її металевий присмак на губах трохи повертав до тями. Повіки важчали, тіло ніби налилося свинцем. Кожен вдих відгукувався гострим болем. Ліва нога майже не слухалася, праве підребер'я пекло так, ніби його пронизали розпеченим металом.

— Давай... До виходу вже зовсім трохи... Прошу...

Відповісти не виходило. Язик не слухався. На чолі виступив холодний піт.

Останнє зусилля.

Кам'яна брила під ногами здригнулася й ковзнула вперед, несучи їх до брами. 

Вона тремтіла. Чи то від різких поштовхів, чи від сліз, що безупинно котилися її щоками. Щось шепотіла про велику крововтрату. Благала не залишати її. Обіймала так міцно, ніби боялася, що варто лише відпустити — і все зникне. Крізь густий запах заліза пробивався знайомий аромат її парфумів.

На вустах ледь помітно з'явилася усмішка.

Дивно, але страх відступив. Ні біль, що роздирав тіло, ні невідомість, яка чекала попереду, більше не мали влади. Залишилося лише тихе, майже безтурботне усвідомлення того, що це — кінець.

Шкода було лише одного. Зір майже згасав, і понад усе хотілося ще бодай раз побачити її. Та це бажання вже нічого не могло змінити. Рішення було прийняте, а отже, їхні дороги розходилися назавжди.

За кілька кроків до брами тіло зісковзнуло з кам'яної брили. Ноги ледь втримали вагу, пронизані пекучим болем, але тепер це вже не мало жодного значення.

З іншого боку брами лунав її голос. Вона кликала на ім'я — розпачливо, до хрипоти, і в кожному крику відчувалося страшне усвідомлення того, що відбувається. Вона зрозуміла. Зрозуміла, що це остання мить.

Перед очима спалахнуло сліпуче світло.

— Я закрию портал!

Власний голос звучав хрипко, проте твердо, без найменшого сумніву.

— Я закрию його разом із собою, аби вберегти цей світ від вас!