14

Розділ 14.

Машини нарешті рушили, «Джип» рванув уперед, залишаючи за собою червоний відблиск габаритних вогнів. Наступне авто миготливим світлом фар пропускає нас. Ми виїжджаємо на дорогу й повільно котимось в одиноку, густу темноту ночі.

— Буквально дві хвилини… — тихо кажу, дивлячись на покручений метал у дзеркалі заднього огляду, — якби тоді виїхали на дві хвилини раніше, то там могли б опинитися ми.

— Мила, ну перестань уже, — Валік гладить своєю теплою долонею мене по коліну. — Це доля. Її не передбачиш і не уникнеш. Давай просто жити.

— Давай, — зітхаю та з полегшенням утикаюся замерзлим носом у його надійне й сильне плече.

Траса за вікном знову занурюється в спокій. Хвилина за хвилиною напруга відступила, поступаючись місцем глибокій, мовчазній вдячності за те, що ми поруч, що ми цілі. «Тойота» плавно звертає в затишний провулок і під'їжджає до будинку його батьків. На подвір'ї вже тихо, світло у вітальні згасло, лише ліхтар над бічною альтанкою кидає м'яке золотисте сяйво на викладену кахлем доріжку. Він глушить двигун. У салоні стає абсолютно тихо. Ми виходимо з автомобілю в колку осінню прохолоду та на мить замираємо біля капота.

— Знаєш, — раптом вимовляє він, — я багато аварій бачив, але від цієї все одно якось не по собі.

Підходжу до нього й кладу долоні йому на груди, відчуваючи рівний, заспокійливий стукіт його серця, і злегка стискаю тканину його куртки.

— Коханий… — підіймаю на нього очі. — Коли я побачила той розтрощений «Ніссан»… мене наче струмом вдарило. Я дивилася і думала лише про одне: як усе, що ми маємо, може обірватися за одну-єдину секунду. Через чиюсь неуважність або просто через зайві двадцять кілометрів на спідометрі.

Важко зітхаю та міцніше пригортаюся до чоловіка.

— Я правда все переосмислила за ці кілька хвилин. Більше жодного поспіху за кермом. Обіцяю тобі, що ніколи не буду ганяти й перевищувати швидкість. Жодні термінові справи чи емоції не варті того ризику. Тепер тільки спокійна та обережна їзда. Бо надто сильно кохаю тебе й ціную наше життя, щоб так бездумно ним ризикувати.

— Я щоразу сивів на кілька волосин, коли ти вирішувала «трохи провітрити голову» та притискала газ, — він на мить замовкає, поклавши підборіддя мені на голову, його голос стає серйозним і безмежно щирим. — Мені справді моторошно від однієї думки, що з тобою може щось статися. І я безумно радий, що ти нарешті зрозуміла це. Тепер у нас попереду надто багато важливих планів, щоб кудись поспішати за кермом.

Я відсторонююсь і закидаю голову догори: осіннє небо за містом — це нескінченний оксамитовий купол, розшитий тисячами яскравих, мерехтливих зірок. Він теж розглядає сузір'я над нашими головами.

— Ти ж даси йому шанс вижити, правда, Ангеле? — одними губами шепочу у небо.

Воно відповідає мені мовчазною тишею. Далека зірка різко спалахує й гасне.

— А мама сьогодні була права. Нам і справді вже час задуматися про дітей, — гарячий подих коханого лоскоче шию. — Я хочу, щоб у цьому будинку бігало наше маленьке диво.

Серце всередині солодко завмирає, а потім розливається хвилею нестримного, чистого щастя. Усі сьогоднішні чвари, образи на свекруху, безглузда Віка та жах колишньої аварії остаточно розчиняються під цим зоряним небом.

— Я теж цього дуже хочу, — розвертаюся в його обіймах, підіймаюся навпочіпки й пристрастно цілую його в губи.