13

Розділ 13.

— Віра, — гукає мене коханий і я підіймаю голову, повертаючись до нього, — увімкни фары, бо ж нічого не видно.

Ківаю та кидаюся до своєї «Тойоти». Неслухняні пальці не бажають знайти потрібне положення на важелі. Нарешті, знайшовши його, заводжу двигун і під'їжджаю ближче. Поруч зупиняється автомобіль, що проїжджає повз.

— Дорога перекрита? — висовується з вікна чоловік.

— Ні, їдьте, — не дивлячись на нього, відповідаю. — Ми просто… намагаємося допомогти.

Він проїжджає, а я виходжу з машини.

— Ну, що? — питаю водія «Джипа», який підійшов.

— У одного просто ноги переламані. Він затиснутий, — киває він на «Ніссан», — а другому гірше. Не ноги, а желе, ребра зламані, та й непритомний він.

— Те, що непритомний — це добре, — схвально киваю.

— Чого ж тут гарного? — приголомшено витріщається на мене.

— Шансів на виживання більше. Був би свідомий, швидше за все, помер від больового шоку, а так мізерні шанси, але є.

— Зрозуміло, — нервово прикурює цигарку.

Вдалині показуються сині сполохи мигалок і ми обертаємося.

— Швидка, — вибігає на дорогу якась дівчина. — Ура! Нарешті приїхала.

— А, що тут взагалі сталося? — цікавлюся в неї.

— Напевно, один із них обганяв «Ладу». Місце погане, поворот плавний і довгий. Обгін не встиг закінчити й з-за повороту зустрічка. Хтось із них спробував виштовхнути її на узбіччя, уникаючи зіткнення. Зрикошетив і в лоба іншому. І ось такі наслідки.

Від її розповіді по шкірі йдуть мурашки. Жах. Уявляю, як усе було та мимоволі прикриваю очі. Під'їжджає швидка. З неї вискакують фельдшера й починають оглядати постраждалих. Підходять до «Ауді». Поранений поворухнувся і стогне.

— Тихіше, тихіше, — заспокоює його лікар. — Підсвітіть хтось. У нього шия зламана, я пов'язку накладу.

На узбіччя в'їжджає «BMW». Підбігаю до пасажирських дверей і кричу:

— Хлопці, під'їдьте ближче, присвітіть фарами, там не видно нічого.

Водій різким ривком підганяє авто практично впритул. Фельдшера обертаються та дякують. Потім приїжджає друга швидка. Постраждалих із «Ауді» вдається витягнути без рятувальників. З «Ніссаном» все набагато гірше. Минає кілька хвилин і прибувають МНС. Вибігають, відчиняють задні двері «Уаза», дістають якісь пакунки. Діють дуже швидко й злагоджено. Раз скрегіт, два скрегіт, і дах автомобіля завертають у зворотний бік. Лікарі підтягують ноші. Виймають пораненого із салону, укладають і переносять у швидку. Включають електрошокер. Удар у серце. Ще удар. Друга медична машина вже зривається з місця. Утворюється затор. Валентин із братами підходять до моєї «Тойоти» та закурюють. Ми всі змерзли. Я сідаю на переднє пасажирське сидіння і вмикаю обігрівач.

— Гаразд, ми поїхали в кіно, — докуривши, Борис і Гнат йдуть до татового авто.

— Віро, я ж казав, що все добре закінчиться, — посміхається мені чоловік, сідаючи за кермо.

— Напевно, я зараз не зможу вести машину, — розсіяно посміхаюся у відповідь.

— Я це вже зрозумів, — вимикає аварійку й включає лівий поворот.

«Джип», що стоїть трохи позаду нас, не пропускає, втискуючись на пів метра вперед. Нервовий водій, який бачить перед собою швидку, та МНС, ударяє рукою об кермо. Автомобіль видає довге гортанне виття.

— Терпіти не можу таких дебілів, — шипить коханий. — Бачить же, що аварія і дорога перегороджена, але все одно треба сигналити.