12

Розділ 12.

Стою ще хвилин п'ять, не наважуючись піти, а потім все ж таки підходжу до свого автомобіля, але всередину не сідаю. Продовжую спостерігати за обстановкою навколо та принагідно чекаю коханого. Він у мене РЯТІВНИК. Одразу після армії працював пожежником, боєць служби 01. Миємо, чистимо, тоді жартома говорив він. Але це було ще до того, як він почав займатися бізнесом. Згадую його й одразу серце йокає. Кохаю його та, здається, вже вибачила. Наша сварка в порівнянні з цим тепер виглядає дрібницею.

Борис уже закінчує розмовляти телефоном зі старими знайомими з нашої районної швидкої допомоги. Чоловік із «Джипа» щось втовкмачує даішникам. Бачу, як під'їжджає синя машина свекра, зупиняється осторонь, з неї виходить Валік і прямує до нас. Дорогою він уже комусь дзвонить телефоном.

— Двоє їх. Бензин з тосолом дорогою розлитий. Брат клему скинув, спалахнути не повинна. Тут рятувальники потрібні, авто різати доведеться, інакше не витягнути, — уривчасто говорить у трубку, — Оксана, все записала? Якщо що, ми тут постоїмо, хлопцям із цього району можеш мій номер залишити, я дочекаюсь їх.

Він підходить до мене й обіймає, дуже притискаючи до себе.

— Як ти, сонечко? Сильно злякалася? Я зателефонував диспетчеру з нашої пожежної частини, вони незабаром під'їдуть.

Тільки відкриваю рота, збираючись з думками, що відповісти, як він помічає, що хтось тягне на себе пасажира з «Ауді».

— Гей, не чіпай його, — обернувшись, кричить, — ти тільки гірше можеш зробити.

Ми з ним підходимо ближче до Гната, що стоїть попереду. Він простягає йому сигарету та вони закурюють.

— А там, що? — мій чоловік киває головою убік, де стоїть автомобіль зустрічки, що перекриває нашу смугу. — Ходімо глянемо.

Вони з братом йдуть, а я залишаюся одна. Дивлюсь на асфальт. Прямо під ногами лежить поцятковане тріщинами лобове скло від «Ніссана». На ньому кров. Підіймаю очі й бачу, що вся дорога посипана уламками. Скрізь плями бензину, машинної олії та тосолу. Озираюсь на всі боки, моїх хлопців ніде не видно. Хтось заліз у «Ауді» з боку пасажира й намагається витягнути його, як тільки двері відчинилися?! Хтось стоїть поряд із водієм і розмовляє з ним. Загалом, почалася метушня. До чоловіків підбігає захеканий Борис.

— Там все більш-менш гаразд. У «Лади» просто бочина затерта. Водій із розбитим лобом ходить навколо авто. Начебто не больовий шок. Все буде добре, — повідомляє та знову зникає.

А я стою й не знаю, що мені робити. Переводжу погляд на «Ніссан». Покручена купа металобрухту. Водієві, швидше за все, не вижити. Шкода. Так безглуздо. Усередині все стискається в грудку, ніби хтось шкребе кігтями по моєму бідному серцю. Це так боляче, розуміти, що ось-ось чиєсь життя може обірватися, а ти не в змозі допомогти.