11

Розділ 11.

Білі «Жигулі» моргають аварійкою. Перед ними, на нашому узбіччі стоїть розтрощений «Ніссан». Від лобового удару його розвернуло понівеченою мордою до нас. Зустріч перегородила «Ауді» зі знесеним переднім бампером. Краєм ока зауважую, що водій зустрічного «Джипа», побачивши, що ми зупинилися, теж пригальмував і, кинувши автомобіль трохи віддалік, на протилежному узбіччі, біжить за моїми родичами. Витягую ключ із замку запалювання. Брати про щось розмовляють із водієм білих «Жигулів», які стоять перед нашою машиною. Відчиняю двері, до мене долинають звуки вулиці.

— Точно не постраждав? — чую уривки фраз.

— Ні, — запинаючись, відповідає водій, — я слідом за ними їхав. Толком і не зрозумів нічого.

Виходжу з авто в тоненькому светрі, пальто забуто в салоні. Клацаю брелоком сигналізації. «Тойота», дзвінко пискнувши, блокує двері та вимикає фари. Підходжу до своїх супутників.

— А з рештою що? — схвильовано запитує Гнат.

— Один у свідомості, — тикає той пальцем у знесений бампер автомобіля праворуч. — Інший — ні. Його начебто переламало сильно.

Хлопці швидко оглядають обох пасажирів. Борис дістає зім'яту пачку цигарок, пальцями, що не слухаються, чиркає запальничкою. Обличчя водія, затиснутого в «Ауді», періодично висвітлюється фарами авто, які проїжджають. Він морщиться, мружить очі й щось розповідає роззявам, що стовпилися. Гнату хтось телефонує, з розмови розумію, що це мій чоловік.

— Та ми далеко й не від'їхали, — він озирається на понівечений «Ніссан» і спалахи аварійок. — Буквально на виїзді з передмістя, біля повороту на старий мост. Тут жахливе ДТП, Валь! «Ніссан» розтрощило повністю, його лобовим розвернуло, а перед ним «Ауді» перегородила зустрічну зі знесеним бампером!

Родич робить паузу, слухаючи, як мій коханий щось гарячково перепитує на тому кінці дроту, а потім квапливо продовжує:

— Ні-ні, з нами все добре, заспокойся! Ми просто зупинилися допомогти! — говорить голосно, намагаючись перекричати шум дороги. — Кажу ж, у нас усі цілі, машина в порядку! З твоєю дружиною теж все добре, не хвилюйся.

Він трохи відходить убік і швидко додає:

— Тут водіям дісталося — один у свідомості, а інший, схоже, тяжкий, сильно затиснутий… Та ми й не їдемо нікуди, тут рух повністю заблоковано, — відповідає, намагаючись заспокоїти співрозмовника. — Ми чекаємо на швидку та поліцію. Якщо їхатимеш від нас з дому — то це за пару кілометрів після виїзду з міста, за світлофором одразу по правій стороні побачиш аварійки.

Потім він кладе слухавку та повертається до нас і киває мені:

— Валентин вже летить сюди. За кілька хвилин буде тут на батьковій машині. Сказав, щоб ти в «Тойоту» сіла та не мерзла.

Я лише мовчки похитую головою. Серце калатає десь у горлі: з одного боку — жах від покрученого металу й потерпілих на моїх очах, з іншого — чітке усвідомлення, що чоловік зараз буде тут. І тепер мені залишається тільки чекати світла його фар у цій тривожній темряві.