10

Розділ 10.

Мій автомобіль плавно виїжджає з освітленого ліхтарями передмістя. Брати весело розмовляють і сміються, я мляво беру участь у розмові, всю свою увагу приділяючи неосвітленій дорозі з вузькими поворотами.

— Віра, а за п'ять хвилин встигнеш? — підцьковує мене Гнат.

— Ти поспішаєш потрапити на той світ? — сердито цедю.

— Припини, — подає голос його супутник із заднього сидіння, — не треба її підбивати, ми нікуди не поспішаємо.

— Я просто пожартував, — регоче перший.

— Не глузуй з неї, вона й так не в настрої, — хмикає його брат.

Стискаю кермо з такою силою, що біліють кісточки пальців. Борис знову пригадує мені ту історію. Якось я мало не загнала в могилу нас п'ятьох, відволікшись на коробку передач. На ста десяти машина вилетіла на зустрічну, потім на узбіччя і так кілька разів. Добре, що Валік сидів поруч і перехопив кермо, утримуючи авто на дорозі. Досі звинувачую себе, а він каже, що це був мені хороший урок. З того часу минуло два місяці.

— Досить вже згадувати той випадок, — благально, прошу.

— Навіть не подумав про нього, — хмикає він.

Виїхавши на шосе, розганяюся майже до ста. Веселі розмови змовкають. Мої пасажири стежать за дорогою та мною. Розсміявшись, зменшую швидкість. Так можна й потрібний поворот у темряві проскочити. Повертаю, дорога до сусіднього містечка вузька, зовсім не освітлена та проходить горбистою місцевістю. На ній два круті містки через залізничні колії й три довгі, плавні та тупі повороти. Їдемо, тримаю дистанцію за автомобілем, що йде попереду. Принагідно стежу за узбіччям, щоб встигнути загальмувати, якщо хтось висунеться на дорогу. Краєм вуха слухаю розмову. Гнат розповідає, як його тут днями намагалися зупинити, коли він їхав батьковою машиною.

— Їду я від Надьки. Темно, ліхтарів зроду в цій місцевості не було. Гальмують мене даішники. Думаю, а раптом чогось… Натискаю на газ, краще пригальмувати на освітленому шосе. Якщо це ряжені, що переодяглися в служителів порядку, можуть побити або взагалі, спробують вбити, то хоч шанс є, що зупиниться хтось… Нехай краще права заберуть, ніж життя.

— За законом, до речі, ти маєш право не зупинятися тут, а доїхати до місцевості, що освітлюється, — філософськи промовляє його брат, — як, втім ти й зробив.

— А, знаєш, — продовжує ту розмову, — більшість же проїде. Я маю на увазі, чи мало що може статися з водієм на трасі, більшість, адже проїде повз і ще перехреститься, слава Богу, це не з ними.

— Ага, — дружно погоджуємося з ним.

Тут ми наближаємось до одного з тупих поворотів. Скидаю швидкість, «Тойота» плавно входить у нього. Через кущі показуються аварійні вогні. Я пригальмовую.

— Чорт, аварія, — каже Борис.

— Щойно відбулася, хвилини дві пройшло від сили, — витягує шию мій другий пасажир. — Он, пара ще сильна йде.

— Зупинимося? — тихо питаю та знижую швидкість.

— Поїхали, без нас тут розберуться, — заявляє перший.

Але я вже з'їхала на узбіччя і ввімкнула аварійку. Хлопці відразу вилазять з авто й біжать дивитися, що сталося.