7

Розділ 7.

Великий дерев’яний стіл у просторій вітальні буквально ломиться від страв. У центрі величного натюрморту тарілка з соковитим, гарячим шашликом, який ще пахне димом і багаттям, а навколо багато салатиків, домашніх солінь і, звісно ж, знаменитих пирогів господині. Атмосфера за столом галаслива та по-справжньому сімейна: тато з Гнатом і Борисом гучно обговорюють проблеми місцевого водоканалу й якість закуплених труб, його дружина час від часу підкладає всім найкращі шматочки, а коханий, сидячи поруч зі мною, підтримує розмову та періодично обережно стискає мою долоню під столом, ніби нагадуючи: «Я поруч, усе добре».

— Валентине, ну ти ж пам'ятаєш, як ми раніше завжди збиралися на твій день народження? — щебече гостя, яка вмостилася якраз навпроти мого милого. Вона упевнено бере ініціативу в свої руки, ігноруючи загальні розмови про клопоти й господарство. — Твоя мама завжди пекла той неймовірний торт з полуницею. Ти ж досі її любиш, правда?

— Та якось уже байдуже ставлюся, — стримано відповідає він, кладе виделку та намагається дивитися в тарілку. — Зараз більше до м'яса тягне.

— Ой, та що ти кажеш! — сплескує в долоні Зінаїда Петрівна з кінця столу. — А пам'ятаєш, Вікторія, як ви з моїм синочком після випускного до ранку на річці сиділи? Ви тоді такі щасливі були, аж світилися! Ех, були часи…

Я мовчки жую салат, намагаючись застосувати всі свої навички самоконтролю. Поради братів діяти «на холодну голову» трохи заспокоїли мене, але поведінка цієї дівчини стає дедалі нав'язливішою. Вона практично не торкається їжі, повністю зациклившись на моєму коханому. Її погляд буквально прикутий до нього: вона ловить кожен його рух, посміхається кожному його слову й нахиляється вперед, щоб бути якомога ближче. І тут я помічаю дещо дивне. Валік раптом напружується. Його спина випрямилася, як натягнута струна, а вилка в руці на секунду завмерла. Він злегка смикає ногою під столом і ніяково переводить погляд на мене з виразом легкої розгубленості.

Вдаю, що випадково впускаю серветку зі своїх колін та опускаюсь під стіл, щоб її підняти. Бачу, як ступня його колишньої у тонкій капроновій панчосі повільно й безсоромно ковзає вгору по його джинсах, гладячи його гомілку. Хвиля гарячого, неприборканого гніву миттєво охоплює мене. Це вже не просто смішна гра у «колишню дружбу» чи тонкі натяки свекрухи — це прямий, зухвалий напад на мою територію. Моє серце калатає в грудях, як божевільне, а пальці настільки сильно стискають серветку, що забілили суглоби. Все всередині мене кипить від образи та обурення. Хочеться прямо зараз перевернути цей стіл разом із пирогами й виставити цю нахабу геть із будинку. Знову повільно сідаю на місце, кладу серветку на коліна та дивлюся їй просто в очі. Вона посміхається, відпиваючи сік із келиха, ніби нічого й не сталося.

— Віка, — голосно та виразно вимовляю, перебивши розмову Гната про ремонти, від чого за столом миттєво стає тихо. — Тобі, мабуть, дуже незручно сидіти?

Вона злегка поперхнувшись соком, примружує свої великі очі:

— Що? Чому ти так вирішила?

— Бо ти так активно соваєшся і витягуєш ноги під столом, що випадково зачепаєш мого чоловіка, — усміхаюся найотруйнішою з усіх своїх посмішок, зустрівшись із нею поглядом. — Може хочеш помінятися зі мною місцями?

У кімнаті повисає напружена пауза. Валентин різко відсуває свій стілець назад, повністю розриваючи цей фізичний контакт, і його обличчя заливає густий рум'янець. Брати перезираються і ледь стримують смішок, а батько раптом дуже зацікавлюється вмістом своєї тарілки. Мати витріщається на нас, відкривши рота від несподіванки, дівчина навіть і оком не веде. Почервонівши на мить від мого викриття, лише зухвало підіймає підборіддя, демонстративно ігноруючи переглядання членів родини. Позбутися її виявилося не так просто: сором їй абсолютно незнайомий.