6

Розділ 6.

Вже час обідати, вибігаю в одному светрі за двір звати братів до столу. Мабуть, вже закінчили закопувати. Прохолодне осіннє повітря одразу проникає крізь тонку тканину, але внутрішній вогонь роздратування не дає мені змерзнути. Широкими кроками виходжу за хвіртку, сподіваючись побачити їх запрілими із лопатами в руках, але картина виявляється набагато простішою: Гнат і Борис сидять на дерев'яній лавці під парканом, тримаючи в руках по пляшці запотілого пива та спокійно п'ють. Траншея біля двору так і залишилася незакопаною.

— О, невістка вийшла! — першим мене помічає Гнат, примружившись від сонця. — А ми тут якраз вирішили зробити технічну перерву. Тільки не кажи, що знову треба щось тягати.

— Хлопці, Зінаїда Петрівна вже кличе обідати, все на столі, — стараючись тримати голос під контролем, запрошую. — Валентин із батьком уже шашлик досмажують.

Борис уважно дивиться на моє напружене обличчя, злегка всміхається і штовхає брата ліктем у бік.

— Ого, дивись, яка вона сувора. Мабуть, справа зовсім не в нашому пиві й не в ямі. Що, Вікуся у хаті вже всі мізки проїла?

— Та яке там «проїла», — бурчу, переминаючись із ноги на ногу від холоду та образи. — Просто не розумію, навіщо було кликати нас на «сімейний» обід, якщо тут влаштовують оглядини колишніх. Вона від мого чоловіка ні на крок не відходить, а ваша мама тільки й робить, що зітхає про їхнє «спільне дитинство».

Гнат хмикнувши, ставить пляшку на лавку та зітхає із відтінком спогадів:

— Та-а-ак, ця настирна дівка в своєму репертуарі. Пам'ятаєш, брате, як вони в школі ходили? Вона ж за Валіком як приклеєна тягалася. Матуся вже тоді їх майже заручила, навіть весільний посуд купувати почала. Вони із тіткою Раєю вже бачили себе родичками.

— Ти зараз дуже «допомагаєш», — перебиває його співрозмовник і хитає головою, а потім м'яко дивиться на мене. — Віро, не бери ти це до голови. Вона — це минуле століття. Просто звикла бути тут «своєю» й досі грає в цю безглузду гру, щоб нашій матері сподобатися.

— Еге ж, — підхоплює другий родич, помітивши, як у мене згасає погляд. — Ти краще подивися на нього. Він же від неї сахається, як від чумної! Бачили ми цю виставу, коли заходили в двір води попити. Вона намагається бути йому корисною, а в нього на обличчі написано: «Господи, за що мені це?». Він же тебе кохає, дурненька. А мама… ну, вона трохи повередує та заспокоїться.

— Серйозно, не заводися, — Борис підводиться з лавки й дружньо плескає мене по плечу. — Він із нею розійшовся ще задовго до тебе, та повертатися туди точно не збирається. А якщо вона занадто знахабніє, то скажи нам, ми її швидко на місце поставимо.

— Дякую, хлопці, — посміхаюся, відчуваючи, як важкий клубок у грудях трохи розсмоктується. — Але ви все одно йдіть мити руки. І пиво ховайте, бо Зінаїда Петрівна за пироги не посадить.

— Оце вже інша розмова! За шашлик і ради матері можна й лопату відкласти, — регоче другий брат, підхоплюючись із лавки.