5

Розділ 5.

Будинок у батьків Валіка добротний, зі своєю землею та милим парканом навколо. Їхати до них вирішили на моєму автомобілі, тому що збереться вся родина, отже йому доведеться пити татове домашнє вино з чоловіками. Передмістя зустрічає нас тишею, свіжим заміським повітрям і затишними приватними будинками за високими парканами. Шкода, що ми не змогли взяти з собою нашу пухнасту улюбленицю, щоб вона побігала на природі. Свекруха її терпити не може, тому що собачка на неї постійно гарчить і гавкає. Хоча до всіх інших членів сім’ї тваринка вже звикла й навіть дає себе погладити. Напевно відчуває, що ця сувора жінка погано ставиться до її хазяйки.

          Коли моя «Тойота» плавно під'їжджає до їхнього двору, на ґанку нас вже зустрічають батьки. Зінаїда Петрівна повільно виходить на подвір’я, витираючи руки об фартух, та з-під лоба оглядає наше авто з тим самим виразом обличчя, який я знала занадто добре. Гра під назвою «Сімейні вихідні» офіційно розпочалася.

Навпроти будинку по обидва боки дороги дві ями, які старанно закопують сусіди й Гнат із Борисом, молодші брати мого супутника. Вічно у цьому передмісті відбуваються якісь проблеми. Цього разу із водопроводом. Приїхали робітники водоканалу, розрили землю над трубою, яка прорвала, та поїхали. Про це нам розповідають родичі, підійшовши до нас. Валентин йде з ними до сусідів і дає їм цінні поради. Після чого брудні дядечки з забрудненими глиною обличчями відправляють його кудись якнайдалі. І ми з ним ідемо. Ні, зовсім не туди, куди нас послали. Заходимо до хати пити чай з пирогами. А вони хай собі копають.

Ще з порога відчуваємо в повітрі той самий знайомий із дитинства мого чоловіка солодкий аромат випічки з дріжджового тіста й запечених фруктів з корицею, що обіцяє домашній затишок. Милий проходить першим, роззуваючись і бадьоро гукаючи господарям, а я йду слідом, готуючись до чергового раунду прихованого протистояння. Але те, що чекає на мене далі, перевершує все.

На просторій, залитій сонцем кухні біля плити невимушено порається Віка. Вона вправно розкладає гарячі пироги по великих порцелянових тарілках, поправляючи шовковисте пасмо волосся, і почувається тут абсолютно як удома.

— Ой, а ось і ви! — вона розвертається з найщирішою посмішкою та легким, грайливим кивком вітається з нами. — А ми тут якраз останню партію дістали!

В мені вмить спалахує обурення. Різко повертаюся до свекрухи, яка з почуттям глибокого задоволення спостерігає за моєю реакцією.

— Зінаїдо Петрівно, — якомога спокійніше, але з відчутною сталевою ноткою у голосі вимовляю, — а хіба це не мав бути сімейний обід? Наскільки я пам'ятаю, ми домовлялися про вузьке коло.

Жінка лише розводить руками, вдавано здивовано піднявши брови, й ніжно плескає дівчину по плечу.

— Віро, ну що ти починаєш? Вона для нас майже, як член сім'ї, ти ж знаєш, скільки років ми сусідствуємо і як близько товаришуємо з її мамою. Вікторія дізналася, що прорвало трубу, та просто заскочила дізнатися чи вже полагодили все, а потім вирішила допомогти мені з пирогами. Чи ти проти дружньої допомоги?

— Та ні, що ви, — вичавлюю з себе посмішку, кинувши на коханого промовистий погляд: «Ти ж обіцяв!».

Він помітно ніяковіє, переводячи погляд з мене на гостю, але виправляти ситуацію не поспішає. Справа доходить до накривання столу. Нас із Вікою фактично змушують ділити простір кухні. Поки я викладаю на тарілки нарізку, вона із завидним ентузіазмом розставляє прибори й постійно зачіпає тему минулого: «А пам'ятаєте, Зінаїдо Петрівно, як ми з Валіком у дитинстві ходили на річку?.. Ви сьогодні приготували його улюблений салат?». Свекруха з радістю підхоплює кожну її фразу, кидаючи на мене оцінюючі погляди.

          Справжня перевірка моїх нервів починається, коли чоловіка з подвір'я кличе тато смажити шашлик. І він іде з тарілкою замаренованого м'яса на заднє подвір'я, де біля альтанки вже диміть мангал. Не минає й кількох хвилин, як дівчина, прихопивши з кухні соусник біжить надвір допомагати. Я стою біля вікна вітальні, тримаючи в руках крижану склянку з водой, і спостерігаю за цим театром абсурду. Вікторія крутиться біля нього буквально щосекунди: то вона подає соусник з маринадом для м'яса, торкаючись його пальців, то щось шепоче на вухо, викликаючи в нього ніякову посмішку, то смішно відмахується від диму, майже притискаючись до його плеча. Він намагається тримати дистанцію, але робить це так м'яко та беззахисно, що це дратує мене ще більше.

— Яка б гарна пара була… — раптом тихо лунає над моїм вухом голос його матері, яка підійшла ззаду, тримаючи в руках серветку. — Вони розуміють одне одного з пів слова. Стара дружба не іржавіє.

Стискаю склянку, що аж нігті трищать, і поволі розвертаюся до неї. В мені вирує справжня буря, яка охоплює кожну клітину мого тіла. Цей «затишний сімейний вихідний» перетворюється на катувальний пристрій для моїх нервів.