РОЗДІЛ 30. Перша ніч, прощання і нове життя

Вечір переходить у ніч — гості танцюють, сміються, святкують.

Гірлянди світять м'яким світлом, музика грає, озеро віддзеркалює зірки.

Я сиджу за столом, дивлюся на все це — і не можу повірити, що це реальність.

Арсен підходить, простягає руку:

— Втомилася?

— Трохи. Але не хочу, щоб це закінчувалося.

— То не закінчуємо. Ще одна година. Потім поїдемо.

— Куди?

Він усміхається загадково:

— Побачиш.

---

## Останні танці: коли серце переповнене

Опівночі Данило оголошує:

— ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ! Усі на танцпол!

Гості виходять — пари, друзі, батьки.

Арсен бере мою руку, веде в центр.

Музика повільна, ніжна — та сама, під яку ми танцювали перший раз.

Він обіймає мене:

— Дякую.

— За що?

— За найкращий день мого життя.

Я притискаюся до нього:

— І мого.

Ми танцюємо, і навколо нас танцюють інші:

Мама і тато — вони сміються, як молоді.

Аніта і Вартан — тримаються за руки, шепочуть щось одне одному.

Данило і Софі — жартують, штовхають одне одного.

Сашко танцює з Олею — вони теж сміються.

Бабуся Галя танцює з отцем Василем — він терплячо веде її по колу.

Китайські партнери намагаються танцювати вальс — незграбно, але щиро.

І я розумію:

Це не просто весілля.

Це об'єднання.

Двох родин.

Двох світів.

Двох життів.

У одне.

---

## Прощання: коли важко відпускати

О першій ночі Софі підходить:

— Міро, Арсене. Час.

— Час? — питаю я.

— Час їхати. Машина чекає.

Арсен киває:

— Прощаємося.

Ми підходимо до гостей — обіймаємо кожного.

Данило обіймає Арсена так міцно, що той ледь дихає:

— Брате, я так радий за тебе!

— Дякую. За все. За підтримку. За те, що завжди поруч.

— Завжди буду.

Софі обіймає мене:

— Мірочко, ти була ІДЕАЛЬНОЮ нареченою!

— Дякую тобі. Без тебе нічого б не вийшло.

— Вийшло б. Але гірше, — вона сміється крізь сльози.

Батьки підходять останніми.

Мама обіймає мене, плаче:

— Донечко... моя маленька...

— Мамо, я не йду на війну. Просто в медовий місяць.

— Я знаю. Але... ти тепер дружина. Доросла. І мені так важко відпускати.

Тато обіймає нас обох:

— Оленко, відпусти. Вона щаслива.

Він дивиться на мене:

— Будь щасливою, Мирочко. Завжди.

— Буду, тату. Обіцяю.

Аніта обіймає Арсена:

— Сину, бережи її.

— Завжди, мам.

Вартан потискає йому руку:

— Пишаюся тобою, хлопче.

— Дякую, тату.

Бабуся Галя благословляє нас освяченою водою:

— Хай Господь береже вас! У всьому!

— Дякую, бабусю Галю.

---

#У дорозі: куди ми їдемо?

Ми сідаємо в машину — прикрашену стрічками, з написом "Молодята".

Водій (новий, не Олег, звісно) везе нас — але куди, я не знаю.

— Арсене, ти мені не скажеш, куди їдемо?

— Ні. Сюрприз.

— Я не люблю сюрпризи.

— Цей сподобається. Обіцяю.

Ми їдемо годину — я засинаю на його плечі, втомлена, щаслива.

Коли прокидаюся, ми стоїмо біля... аеропорту?

— Арсене?

— Так?

— Ми в аеропорті?

— Так.

— Навіщо?

Він усміхається:

— Бо ми летимо.

— КУДИ?!

— До Італії. До Тоскани. На тиждень. Тільки ми. Без роботи. Без стресу. Без Максима.

Сльози підступають до очей:

— Серйозно?

— Серйозно. Я забронював віллу. З видом на виноградники. З басейном. З тишею.

Я кидаюся до нього, обіймаю:

— Дякую!

— Не дякуй. Ти заслуговуєш.

---

Італія: перша ніч як подружжя

Політ довгий — три з половиною години.

Ми прилітаємо вранці — італійське сонце зустрічає нас теплом, навіть у листопаді.

Водій везе нас до вілли — невеликої, кам'яної, серед пагорбів, виноградників, оливкових дерев.

— Боже, — шепочу я, виходячи з машини. — Це... це як у казці.

Арсен бере мою руку:

— Ходімо. Покажу.

Усередині — затишно, тепло, з каміном, великими вікнами, м'якими меблями.

А з вікон — вид на Тоскану, що розстилається до обрію.

— Арсене... це неймовірно.

Він обіймає мене ззаду:

— Це наше. На тиждень. Тільки наше.

Я повертаюся до нього:

— Дякую. За все. За весілля. За це. За те, що ти є.

Він цілує мене — довго, повільно:

— Міро?

— Так?

— Ми нарешті одні. Перший раз за весь день.

Я усміхаюся:

— Так. І що ти хочеш робити?

Він підіймає мене на руки — легко, ніжно:

— Здогадайся.

Він несе мене до спальні — великої, зі старовинним ліжком, м'яким світлом.

Кладе мене обережно:

— Міро...

— Так?

— Я люблю тебе. Більше, ніж можу сказати словами.

— То покажи, — шепочу я.

І він показує.

Всю ніч.

---

ЕПІЛОГ: Через рік

 Київ, листопад, рік потому

Я стою на балконі нашої квартири — тієї самої, де все почалося.

За вікном — листопадовий Київ, Дніпро, вогні міста.

Але тепер тут не тільки ми.

Я дивлюся на свій живіт — округлий, великий, на восьмому місяці.

Арсен виходить на балкон, обіймає мене ззаду — обережно, ніжно:

— Холодно. Ходімо всередину.

— Ще хвилинку. Я люблю дивитися на місто.

Він кладе руку на мій живіт:

— Як наша донька?

— Штовхається. Вона активна.

— Як мама.

Я усміхаюся:

— Як тато, маєш на увазі. Ти теж не сидиш на місці.

Він цілує мене в скроню:

— Рік тому ми одружилися.

— Так. Найкращий день.

— А тепер... тепер ми чекаємо на неї.

Він повертає мене до себе:

— Міро, ти щаслива?

— Дуже. А ти?

— Більше, ніж міг уявити.

Ми заходимо всередину — до вітальні, де на столі лежать фотографії з весілля.

Данило і Софі надіслали альбом — професійний, красивий.

Ми гортаємо:

Я в сукні, Арсен у костюмі.

Церемонія біля озера.

Перший танець.