РОЗДІЛ 28. Ранок весілля: хаос, сльози і любов

Субота.

День весілля.

Я прокидаюся о шостій ранку — не від будильника, а від того, що ПРОСТО НЕ МОЖУ СПАТИ.

Серце калатає так, ніби я біжу марафон.

Руки тремтять.

У животі метелики розміром із слона.

Я сиджу в ліжку, дивлюся на сукню, що висить на дверях шафи, і думаю:

"Це реально. Я сьогодні виходжу заміж. ЗА АРСЕНА."

Двері тихо відчиняються — і заходить мама, з чашкою чаю:

— Доброго ранку, донечко. Не спиш?

— Не можу, мамо.

Вона сідає на край ліжка:

— Нервуєш?

— Дуже.

Вона гладить моє волосся:

— Це нормально. Я теж нервувала, коли виходила за тата. Думала, що втечу прямо з ЗАГСу.

Я сміюся крізь сльози:

— Серйозно?

— Серйозно. Але потім я подивилася на нього — він стояв такий гарний, у костюмі, з букетом, і усміхався так, ніби я — найкраща річ у світі. І я зрозуміла — так, це правильно.

Вона бере мою руку:

— І сьогодні ти зрозумієш те саме. Коли побачиш Арсена.

Сльози течуть по моїх щоках:

— Дякую, мамо.

Вона обіймає мене:

— Я так пишаюся тобою. Моя маленька Мирочка виходить заміж.

Ми сидимо так, обіймаючись, і раптом чуємо:

— ОЛЕНКО! ДЕ ПРАСКА?! — голос бабусі Галі з кухні.

Мама зітхає:

— Вона прасує серветки. СЕРВЕТКИ, Мирочко. На весіллі. Я казала, що не треба, але вона...

— Вона турбується, — усміхаюся я.

— Вона божевільна. Але ми її любимо.

---

Квартира Арсена: чоловіча паніка

У той самий час, в іншій частині Києва, Арсен прокидається від того, що Данило стрибає на нього:

— ШЕФЕ! ВСТАВАЙ! СЬОГОДНІ ТВОЄ ВЕСІЛЛЯ!

Арсен стогне:

— Данило... котра година?..

— СІМ РАНКУ! Ми маємо багато зробити! Костюм! Зачіска! Квіти! Обручки!

Арсен сідає, протирає очі:

— Обручки... ми ж купили обручки, так?

Данило завмирає:

— ...так?

— ДАНИЛО!

— ЖАРТУЮ! Звісно, купили! Вони у Софі!

Арсен падає назад на подушку:

— Ти мене вб'єш раніше, ніж я дійду до вівтаря.

Данило сміється, тягне його з ліжка:

— Ходімо! Батько чекає! Він хоче поговорити!

Арсен йде до вітальні — там Вартан стоїть біля вікна, в костюмі, з чашкою кави:

— Доброго ранку, сину.

— Доброго ранку, тату.

Вартан повертається:

— Готовий?

— Ні, — чесно каже Арсен. — Я паніку.

Вартан усміхається:

— Я теж панікував. Коли одружувався з твоєю мамою. Думав, що втечу. Але потім я побачив її — у білій сукні, з букетом, з такою усмішкою... І я зрозумів — так, це моє.

Він кладе руку на плече Арсена:

— І сьогодні ти відчуєш те саме. Коли побачиш Міру.

Арсен обіймає батька:

— Дякую, тату.

— За що?

— За те, що ти завжди тут. Що підтримуєш. Що вірив, коли я сам не вірив.

Вартан обіймає сина:

— Я завжди вірив. Бо ти — мій син. І я пишаюся тобою.

---

Підготовка Міри: коли всі "допомагають"

О дев'ятій ранку в квартиру вриваються Софі, Оля (з роботи) і дві подруги зі школи — Катя і Лена.

— МІРОЧКА! — Софі обіймає мене. — Готова до перетворення?!

— Ні, — чесно кажу я.

— ЧУДОВО! Починаємо!

Наступні три години — це вихор.

Софі робить макіяж — "природний, але ідеальний".

Катя робить зачіску — "хвилі, як у принцеси".

Лена допомагає з сукнею.

Оля просто сидить поруч, тримає мою руку і каже:

— Ти справишся. Ти КОРОЛЕВА.

Мама і Аніта готують "перекус" — бо "наречена має їсти".

Бабуся Галя ходить по квартирі з освяченою водою, "очищає енергетику".

А я сиджу, дивлюся на себе в дзеркало, і не впізнаю.

Це я?

Ця жінка з ідеальним макіяжем, красивою зачіскою, в білій сукні?

— Міро, — шепоче Софі, — ти бачиш себе?

— Так.

— Ти гарна. Дуже гарна.

Сльози підступають до очей:

— Не плач! — кричить Катя. — Макіяж розмажеться!

Я сміюся крізь сльози:

— Вибачте. Просто... це так нереально.

Оля обіймає мене:

— Це дуже реально. І ти заслуговуєш на це.

---

 Підготовка Арсена: чоловічі нерви

У той самий час Арсен стоїть перед дзеркалом у костюмі — темно-синьому, ідеально пошитому, з білою сорочкою і краваткою.

Данило поправляє краватку:

— Ідеально. Ти виглядаєш як з обкладинки журналу.

— Я виглядаю наляканим, — каже Арсен.

— Ти виглядаєш як чоловік, що одружується. Це одне й те саме.

Вартан входить, дивиться на сина:

— Боже... ти виріс.

Арсен повертається:

— Тату...

— Ні, серйозно. Я пам'ятаю тебе маленьким. Ти бігав по двору, малював картинки, продавав їх сусідам за копійки. А тепер... тепер ти одружуєшся.

Вартан витирає сльози:

— Я пишаюся, сину.

Арсен обіймає батька:

— Дякую.

Данило витирає очі:

— Хлопці, припиніть, бо я теж заплачу, а мені треба бути сильним свідком!

Усі сміються.

---

 Дорога до маєтку: остання хвилина спокою

О другій годині дня ми виїжджаємо.

Я в машині з мамою, Анітою, Софі і подругами.

Арсен — в іншій, з татом, Вартаном і Данилом (бо наречений і наречена не мають бачитися до церемонії).

Ми їдемо за місто — маєток знаходиться за тридцять кілометрів від Києва, серед лісу, біля озера.

Коли під'їжджаємо, я бачу:

Це казка.

Старовинний маєток з білими колонами, оточений деревами в осінніх барвах — червоними, жовтими, помаранчевими.

Алея, прикрашена квітами і білими тканинами.

Озеро, що віддзеркалює небо.

— Боже, — шепочу я. — Це... це неймовірно.

Софі усміхається:

— Я ж казала — довіряй мені.

Ми виходимо з машини — і одразу нас зустрічає АРМІЯ.

Охорона — десять чоловік.

Тато з "житомирською бригадою" — п'ять чоловік у костюмах, але з виразом "ми готові до всього".

Вартан з "одеською командою" — четверо, колишні спецназівці.

Бабуся Галя з отцем Василем — який благословляє всіх підряд.

— Мирочка! — бабуся обіймає мене. — Яка ж ти красива! Отче, дивіться!