РОЗДІЛ 27. Зникнення, допит і анонімний дзвінок

Ми повертаємося до офісу після зустрічі з Євою — всі мовчазні, напружені, але рішучі.

Данило везе Єву до поліції, Софі дзвонить адвокату, Вартан і охоронці перевіряють маєток.

А ми з Арсеном сидимо в його кабінеті, дивимося один на одного.

— Ти справді хочеш продовжувати? — питає він тихо.

— Так. А ти?

Він робить паузу:

— Я боюся. Боюся, що щось піде не так. Що він знайде спосіб. Що ти постраждаєш.

— Арсене, подивися на мене.

Він підіймає погляд.

— Я не йду. Що б не сталося — я з тобою. Розумієш?

— Розумію. Але...

— Ніяких "але". Ми одружуємося. Через шість днів. І ніхто — НІХТО — нам не завадить.

Він встає, підходить, обіймає мене:

— Що я зробив, щоб заслужити тебе?

— Ти просто був собою. Наляканим, сильним, ніжним. Усім одразу.

Він цілує мене — довго, ніжно, з полегшенням.

І раптом телефон Данила дзвонить.

Арсен бере слухавку:

— Так?

Я не чую, що каже Данило, але бачу, як обличчя Арсена темнішає:

— Що?! Коли?!

Пауза.

— Добре. Повертайся. Ми чекаємо.

Він кладе слухавку, дивиться на мене:

— Максим зник.

Моє серце завмирає:

— Що ти маєш на увазі?

— Поліція викликала його на допит. Надіслали повістку. Приїхали до його квартири. Але його там немає. Телефон вимкнений. Сусіди кажуть, що не бачили його з учора.

Холод пробирає мене:

— Він втік?

— Або ховається. Готує щось.

Софі заходить до кабінету:

— Шефе, адвокат каже, що з записами Єви ми можемо відкрити кримінальну справу. Але треба знайти Максима.

— Він зник, — каже Арсен.

Софі блідне:

— Що?

— Зник. Ніхто не знає, де він.

Вона сідає:

— Боже... це погано. Дуже погано.

Я беру Арсена за руку:

— То що ми робимо?

— Посилюємо охорону. Скрізь. Ти не виходиш без мене або охорони. Ні на крок. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

---

## Увечері: коли всі збираються

Увечері ми вдома — обидві родини зібралися знову.

Мама готує вечерю (звісно), Аніта допомагає, тато і Вартан обговорюють "план захисту", бабуся Галя молиться.

Данило повертається з поліції:

— Єва дала покази. Офіційно. Поліція видала ордер на арешт Максима. Але його треба знайти.

— А де він може бути? — питає Вартан.

— Не знаю. Його квартира порожня. Офіс теж. Машину знайшли на стоянці — закинута. Телефон вимкнений.

Софі додає:

— Я перевірила його соцмережі. Остання активність — позавчора.

Мама приносить тарілки з варениками:

— Їжте, їжте. Не можна на голодний шлунок думати.

Ми сідаємо за стіл — велика, шумна, турботлива родина.

І раптом мій телефон дзвонить.

Невідомий номер.

Я дивлюся на екран — всі замовкають.

Арсен каже:

— Не бери.

— А якщо це важливо?

— Міра...

Я беру слухавку:

— Алло?

Тиша.

Потім — голос. Чоловічий. Спотворений, наче через фільтр.

— Міра Коваленко?

Моє серце калатає так, що я ледь чую:

— Так. Хто це?

— Неважливо. Важливо те, що я знаю, де Максим Лисенко.

Арсен одразу наближається, вмикає гучномовець.

— Де? — питаю я.

— На вашому весіллі. Він буде там. У суботу.

Холод пробирає мене:

— Що? Як?

— Він найняв когось. Хтось із ваших гостей — не той, за кого себе видає.

— Хто?

— Не знаю. Але він буде. І він щось зробить. Щось погане.

Голос стає тихішим:

— Будьте обережні. Дуже обережні.

— Почекайте! Хто ви?! Чому ви мені це кажете?!

— Бо Максим переступив межу. Навіть для мене.

Він кладе слухавку.

Тиша.

Мертва тиша.

Арсен хапає телефон, дивиться на номер — приватний, не визначається.

— Хто це був? — шепоче мама.

— Не знаю, — кажу я. — Але він каже, що Максим буде на весіллі.

Тато встає:

— То відміняємо. Зараз. Негайно.

— НІ! — кажу я різко. — Ми не відміняємо.

— МИРОЧКА! — мама хапає мене за руку. — Це НЕБЕЗПЕЧНО!

— Я знаю. Але якщо ми відмінимо — він виграв. Він завжди знаходитиме причину. Ми маємо закінчити це.

Вартан дивиться на Арсена:

— Що ти думаєш?

Арсен мовчить довго.

Потім каже:

— Я думаю... вона права. Ми не можемо тікати вічно. Ми маємо зустрітися з ним. Закінчити це.

— Але як? — питає Аніта. — Як ви знайдете його серед гостей?

Данило піднімає палець:

— У мене ідея.

Усі дивляться на нього.

— Ми змінюємо список гостей. Зараз. Перевіряємо КОЖНОГО. Кожне ім'я. Кожну людину. Якщо хтось виглядає підозріло — виключаємо.

Софі додає:

— І ми наймаємо ще охорону. Не просто охоронців. А колишніх спецназівців. Тих, хто вміє розпізнавати загрози.

Вартан киває:

— Я знаю таких. З Одеси. Троє хлопців. Колишні "Альфа". Надійні.

Тато додає:

— А я попрошу Петровича взяти ще двох. Вони постоять на всіх входах.

Бабуся Галя встає:

— А я попрошу отця Василя не просто освятити місце. А бути там. Весь час. Він знає, як розпізнавати зло.

Арсен дивиться на всіх нас:

— Ви... ви всі готові на це? Ризикувати?

Мама встає, підходить, бере його за руку:

— Арсене. Ти тепер наш син. А ми не кидаємо своїх.

Аніта бере його другу руку:

— Ми родина. Родина завжди разом.

Арсен дивиться на мене — сльози в очах:

— Я не заслуговую на вас.

— Заслуговуєш, — кажу я. — Просто прийми.

Він обіймає мене, і всі інші приєднуються — величезне, тепле, шумне обіймання родини.

І я думаю:

Так.

Максим може бути там.

Може спробувати щось.

Але він не знає одного.

Він не знає, що ми — не просто пара.

Ми — армія.

І ми готові.

---

 Наступні дні: підготовка до битви

П'ятниця — день до весілля.

Арсен, Данило і Софі сидять в офісі, перевіряють список гостей.

— Отже, — каже Данило, — п'ятдесят два гості. Я перевірив кожного. Соцмережі, телефони, зв'язки. Усі чисті.