РОЗДІЛ 24. Інтерв'ю, підтримка і перша реальна загроза

Середа. День інтерв'ю.

Я прокидаюся о п'ятій ранку.

Не від будильника — він стоїть на шостій. Просто відкриваю очі, і вже все: тіло знає, що сьогодні щось важливе, і не дає спати далі.

Нерви. Той особливий стан, коли серце б'ється трохи швидше, ніж зазвичай, і в грудях — ніби туго намотана пружина. Страх — не паніка, а холодний, зосереджений. Передчуття, яке не можна ні відігнати, ні назвати точно.

Я лежу в темряві й дивлюся в стелю.

Поруч — Арсен. Я чую, що він не спить — дихання нерівне, не сонне. Він дивиться туди ж, куди і я. В ту саму стелю.

— Ти не спиш? — шепочу я.

— Не можу.

— З котрої?

— З третьої, мабуть.

Я повертаюся на бік. У напівтемряві — тільки слабке сяйво з вікна, нічний Київ — бачу його профіль. Рівний ніс. Лінія щелепи. Очі відкриті, дивляться вгору.

— Боїшся?

— Так.

Він відповідає без паузи — і я вдячна за цю чесність. За те, що не каже "ні", не перемикається в режим захисту. Просто — так. Боюся.

— Але ти готовий?

Він повертає голову, дивиться на мене:

— Так. Адвокат пройшов зі мною весь список можливих питань — від базових до найгостріших. Данило підготував папку з доказами: реєстраційні документи, патенти, листування, таймлайн від першого дня ARTECH. Все відсортовано, все з датами. Оксана отримала копію вчора ввечері.

— А Софі?

— Вона організувала все технічно ще позавчора. Позиції камер, освітлення, хто де сидить, як я маю триматися. Вона навіть зробила мені список мімічних інструкцій.

— Серйозно?

— "Не стискай щелепу, коли нервуєш. Це помітно в камеру." — він цитує з легкою іронією. — Я вчора дві години тренувався не стискати щелепу.

— І як?

— Складно.

Я простягаю руку і торкаюся його щоки — долонею, тихо, без слів.

— А я? — питаю я. — Чим я можу допомогти?

Він накриває мою руку своєю:

— Ти будеш поруч. — Пауза. — Це найважливіше. Серйозно, Міро. Не докази і не адвокат. Те, що ти поруч — це те, що тримає мене вертикально.

Він притягує мене ближче і цілує — м'яко, ніжно, як цілують, коли не треба нічого доводити і нічого пояснювати. Просто — ти є, і цього достатньо.

— Якщо вони почнуть атакувати тебе, — каже він тихо, — якщо Оксана запитає щось незручне, або якщо хтось спробує...

— Я витримаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми лежимо так — обіймаючись, у тиші, поки будильник не дзвонить о шостій.

Час готуватися.

---

Підготовка: коли Софі — командир операції

О восьмій ранку двері квартири відчиняються — Данило дав Софі ключ, і вона цим користується без зайвих формальностей.

Вона вривається. Іншого слова немає.

Валіза — та сама, знаменита, на коліщатах. За нею — помічниця з кейсом. Сама Софі у чорному жакеті, з волоссям зібраним у хвіст і виразом обличчя людини, яка сьогодні виграє.

— Доброго ранку, бійці! — вона кидає погляд на нас обох і, мабуть, відразу зчитує ситуацію. — Ви обоє виглядаєте як люди після безсонної ночі. Добре, що я взяла тональний крем.

Я сиджу на дивані в халаті, тримаю кухоль кави двома руками — не тому що холодно, а тому що руки трохи тремтять і тепло допомагає.

— Готова? — запитує Софі.

— Ні, — чесно кажу я.

— Чудово! — вона вже тягне мене за руку в напрямку спальні. — Найкращі перемоги народжуються з хаосу і непідготовленості. Так казав Наполеон.

— Наполеон програв.

— Але він красиво виглядав на портретах, — парирує вона, не зупиняючись. — Одягаємо. Зачіска. Макіяж. У нас дві години.

У спальні вона відкриває валізу і дістає сукню — темно-синю, ділову, з прямою спідницею до коліна і стриманим вирізом. Не холодну — в ній є щось живе, м'яке в посадці, — але водночас серйозну.

— Це, — каже Софі тоном, що не передбачає дискусії.

— Вона трохи...

— Ідеальна. Ти маєш виглядати сильною. Впевненою. Жінкою, яка стоїть поруч — не тому що мусить, а тому що обрала. Різниця в тому, як ти сидиш і як ти дивишся. Ця сукня допомагає сидіти правильно. Одягай.

Я одягаю.

Вона сідає переді мною з пензликами — рухається швидко, точно, коментує по ходу:

— Природний макіяж. Підкреслюємо очі, але без театральності. Ти маєш виглядати як людина, а не як персонаж. Камера все підкреслює — і нерви теж. Тому — дихай. Глибоко. Перед кожною відповіддю — одна секунда. Вдих. Потім говориш.

— А якщо запитають про минуле? Про Єву?

Руки Софі не зупиняються, але погляд у дзеркалі стає уважнішим:

— Тоді відповідаєш чесно — і коротко. "Я знаю про минуле Арсена. Але я дивлюся на майбутнє. Наше майбутнє." Крапка. Не розвивай, не виправдовуй, не деталізуй. Одна чітка фраза — і перемикаєш увагу.

— Наше майбутнє, — повторюю я пошепки — не для Софі, для себе. Щоб осіло.

— Молодець. Ще раз.

— Наше майбутнє.

— Добре. Тепер — якщо тиснуть, якщо запитання неприємне, якщо ти відчуваєш, що тебе намагаються вивести — не реагуй на гачок. Відповідай на питання, яке ти хочеш почути, а не на те, яке поставили. Журналісти роблять це постійно. Ти маєш право робити те саме.

— Це ж маніпуляція.

— Це комунікація. — Вона проводить пензликом по вилиці. — Є різниця.

В цей момент у дверях з'являється Арсен.

Темний костюм — не той парадний, а більш стриманий, робочий, у якому він виглядає не як людина на показ, а як людина, яка знає, що робить. Біла сорочка. Краватка темно-бордова. Волосся укладене.

— Як? — питає він, і в голосі — та сама пружина, що і в мене.

Софі відступає, дивиться на нього — з тим оцінюючим поглядом, що враховує все одразу: посадку, колір, загальне враження.

— Майже. — Вона підходить і торкається верхнього ґудзика сорочки. — Розстебни.

— Що?

— Верхній ґудзик. Розстебни. Краватка залишається, але ґудзик — ні. Зараз ти виглядаєш як людина на прес-конференції. А треба — як людина на розмові.

Арсен розстібає.

Софі відступає, ще раз дивиться:

— Краще. Тепер є відчуття, що ти прийшов говорити, а не звітувати.