РОЗДІЛ 24. Інтерв'ю, підтримка і перша реальна загроза

Середа.

День інтерв'ю.

Я прокидаюся о п'ятій ранку — не від будильника, а від того, що не можу спати.

Нерви.

Страх.

Передчуття.

Арсен поруч — теж не спить, дивиться в стелю:

— Ти не спиш? — шепочу я.

— Не можу.

— Боїшся?

— Так.

Я повертаюся на бік, дивлюся на нього:

— Але ти готовий?

— Так. Адвокат склав список питань, на які треба відповісти. Данило підготував докази. Софі організувала все технічно.

— А я?

Він повертається до мене:

— А ти будеш поруч. Це найважливіше.

Він цілує мене — м'яко, ніжно:

— Міро, якщо щось піде не так... якщо вони почнуть атакувати тебе...

— Я витримаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ми лежимо так, обіймаючись, поки будильник не дзвонить о шостій.

Час готуватися.

---

Підготовка: коли Софі — командир

О восьмій ранку Софі вриваються в квартиру — з валізою, помічницею і виразом обличчя "ми йдемо на війну":

— Доброго ранку, бійці! Готові?

Я сиджу на дивані в халаті, п'ю каву тремтячими руками:

— Ні.

— Чудово! Найкращі перемоги народжуються з хаосу!

Вона тягне мене до спальні:

— Одягаємо. Ти маєш виглядати ІДЕАЛЬНО. Сильною. Впевненою. Тією, що стоїть поруч із чоловіком.

Вона дістає сукню — темно-синє, ділове, елегантне, але не холодне:

— Це. Одягай.

Я одягаю.

Вона робить макіяж — природний, але підкреслюючий:

— Запам'ятай. Камера додає десять років, якщо ти нервуєш. То дихай. І усміхайся, коли треба. Навіть якщо всередині паніка.

— А якщо мене запитають щось... про минуле? Про Єву?

— Відповідай чесно. "Я знаю про минуле Арсена. Але я дивлюся на майбутнє. Наше майбутнє."

Я повторюю:

— Наше майбутнє.

— Молодець.

Арсен заходить — у темному костюмі, білій сорочці, з краваткою:

— Як я?

Софі оцінює:

— Ідеально. Але розстебни верхню ґудзик. Надто офіційно.

Він розстібає.

— Краще. Тепер ти виглядаєш як людина, а не як робот.

Данило з'являється в дверях:

— Машина чекає. Поїхали?

Софі киває:

— Поїхали. Міра, Арсен — пам'ятайте. Ви не самі. Ви — команда. І ви СИЛЬНІШІ разом.

---

 Редакція "Української правди": де все починається

Ми приїжджаємо до редакції — невелика будівля в центрі Києва, старенька, але з атмосферою.

Нас зустрічає журналістка — Оксана Петренко, жінка років сорока, з розумними очима і впевненим голосом:

— Доброго дня. Дякую, що прийшли. Я Оксана. Я веду це інтерв'ю.

Арсен потискає їй руку:

— Дякую, що дали слово.

— Це моя робота. Показувати правду. А правда завжди має дві сторони.

Вона повертається до мене:

— Міра? Ви будете поруч?

— Так.

— Чудово. Іноді камера перемикатиметься на вас. Не хвилюйтеся. Просто будьте собою.

Ми заходимо до студії — невеликої, з двома кріслами, столом між ними, камерами навколо.

Я сідаю збоку — за кадром, але поруч.

Арсен сідає напроти Оксани.

Вона дивиться на нього:

— Готові?

— Так.

Камери вмикаються.

Червоне світло.

Ефір.

---

 Інтерв'ю: коли правда звучить голосно

Оксана починає:

— Доброго дня. Сьогодні у нас Арсен Вартанян, засновник компанії ARTECH Global Solutions. Останні тижні навколо його імені точиться скандал — звинувачення у крадіжці ідеї, фальсифікації документів, шахрайстві. Арсене, дякую, що погодилися поговорити.

— Дякую, що дали можливість.

— Отже, перше питання. Максим Лисенко стверджує, що ARTECH — це його ідея. Що ви її вкрали. Це правда?

Арсен дивиться прямо в камеру:

— Ні. Це брехня. ARTECH — моя компанія. Я заснував її сім років тому. Один. Максим приєднався через рік — як партнер, не як засновник. Усі документи це підтверджують.

Оксана киває:

— У нас є ці документи. Ми перевірили. Реєстрація на ваше ім'я. Патенти — ваші. Максим дійсно приєднався пізніше.

— Так.

— То чому він каже інакше?

Арсен робить паузу:

— Бо він заздрить. Бо після того, як ми розійшлися як партнери, я продовжив будувати. А він — ні. І замість того, щоб створити щось своє, він вирішив знищити мене.

— А як щодо Єви? Вашої колишньої нареченої? Вона пішла до нього. Це особиста помста?

Арсен стискає щелепу:

— Можливо. Але Єва — минуле. Я відпустив. Я пішов далі.

— І зустріли Міру?

— Так.

Камера повертається на мене.

Я усміхаюся — природньо, тепло.

Оксана продовжує:

— Міра, ви тут? Можемо поговорити?

Я киваю, підходжу, сідаю на крісло поруч з Арсеном.

Оксана усміхається:

— Розкажіть. Як ви познайомилися?

Я дихаю глибоко:

— Я врізалася в його машину.

Оксана моргає:

— Вибачте?

— Так. Мій перший день за кермом. Я заплющила очі і... бух. Врізалася.

Арсен усміхається — і це бачать камери.

Оксана сміється:

— Серйозно?

— Серйозно. Він міг би злитися. Подати в суд. Але він... він просто посадив мене в машину і поїхав.

— Куди?

— На переговори з китайцями. І так все почалося.

Оксана дивиться на Арсена:

— Ви викрали її?

— Технічно — так, — він усміхається. — Але я повернув.

Усі сміються.

Оксана стає серйознішою:

— Міра, ви знаєте про звинувачення Максима? Про те, що він каже?

— Так.

— І ви вірите Арсену?

— Цілком. Бо я бачила, як він будує. Як він працює. Як він дбає про людей. Максим бреше. А ми — ні.

Оксана киває:

— Ви одружуєтесь через тиждень?

— Так.

— Не боїтеся, що скандал зіпсує день?

Я беру руку Арсена:

— Ні. Бо що б не сталося — ми разом. І це найважливіше.

Камера знімає нас — тримаючихся за руки, разом.

Оксана завершує:

— Дякую вам обом. Це інтерв'ю вийде завтра. Сподіваюся, воно допоможе.

Камери вимикаються.

Арсен обіймає мене:

— Ти була неймовірною.

— Ми були неймовірними, — виправляю я.