РОЗДІЛ 22. Коли батьки "допомагають" і все йде не за планом

Ранок суботи починається з того, що мама будить мене о шостій ранку.

ШОСТІЙ.

РАНКУ.

СУБОТИ.

— Мирочка! Вставай! Нам треба багато зробити!

Я заплющую очі сильніше:

— Мамо... ще рано...

— Рано?! Весілля через ДВА ТИЖНІ! Це не рано! Це ПІЗНО!

Вона стягує ковдру з мене і Арсена.

Арсен здригається, відкриває очі:

— Що... що сталося?

— Доброго ранку, синку! — мама усміхається. — Вставай! Ми їдемо на ринок!

— На ринок? — Арсен сідає, протирає очі. — Навіщо?

— Купувати ОГІРКИ! Для гостей! Та помідори! Та зелень! Софі каже, що ресторан приготує, але Я НЕ ДОВІРЯЮ! Треба самим!

Я стогну:

— Мамо, Софі все організувала...

— Софі — молодець, але вона не знає, що таке СПРАВЖНЯ українська їжа!

Арсен дивиться на мене — його очі кажуть: "Допоможи."

Я знизую плечима: "Немає виходу."

---

## Ринок "Житній": де все купується в надлишку

Через годину ми на ринку — я, Арсен, мама, тато і бабуся Галя.

П'ять людей на місії "купити огірки".

Мама йде попереду, як генерал перед атакою:

— Отже! Нам треба огірків — кілограмів двадцять!

— ДВАДЦЯТЬ?! — вигукую я. — Мамо, гостей буде п'ятдесят!

— То що? Хтось може з'їсти два огірки! А хтось три!

Тато додає:

— Оленко, ти перебільшуєш...

— Я НЕ ПЕРЕБІЛЬШУЮ! Я ТУРБУЮСЯ!

Арсен шепоче мені на вухо:

— Скільки огірків нормально для п'ятдесяти людей?

— Кілограмів п'ять, — шепочу я у відповідь.

— То чому ми купуємо двадцять?

— Бо моя мама — це сила природи, яку неможливо зупинити.

Він стискає мою руку:

— Я починаю розуміти, звідки ти така.

Ми підходимо до лотка з овочами — мама одразу починає торгуватися:

— Скільки огірки?

— Сорок гривень кіло, бабусю.

— СОРОК?! Та ви що, золоті?!

— Свіжі, з городу...

— З ЯКОГО ГОРОДУ?! Зараз листопад! Це теплиця!

Продавець здається:

— Тридцять п'ять.

— Тридцять.

— Тридцять два.

— Тридцять, і я беру двадцять кіло.

Продавець зітхає:

— Добре.

Мама тріумфально повертається до нас:

— Бачите? Треба вміти торгуватися!

Арсен дивиться на мене:

— Твоя мама — бізнесвумен.

— Вона просто українка, — усміхаюся я.

Наступні дві години — це вихор покупок.

Помідори (п'ятнадцять кіло).

Зелень (два величезних пучки).

Сало (чомусь п'ять кілограмів).

Сир (домашній, від "перевіреної баби Марії").

Хліб (десять батонів).

Коли ми повертаємося до машини, багажник ледь зачиняється.

Тато дивиться на все це:

— Оленко, ми годуємо п'ятдесят чи п'ятсот?

— Володю, заткнися. Краще перебрати, ніж недобрати.

Арсен шепоче мені:

— Ми можемо відкрити магазин.

Я сміюся.

---

## Вдома: коли Софі дізнається

Коли ми повертаємося додому, там на нас чекає Софі — з ноутбуком, папкою і виразом обличчя "що ви наробили?".

— Добрий день! — співає мама. — Софі, ми купили СТІЛЬКИ всього!

Софі дивиться на пакети — її очі розширюються:

— Це... це ВСЕ для весілля?

— Так! Огірки! Помідори! Сало!

Софі повільно повертається до мене:

— Міра. Я організувала КЕЙТЕРИНГ. Професійний. З меню. З шеф-кухарем.

— Я знаю, Софі...

— То НАВІЩО огірки?!

Мама втручається:

— А раптом їх огірки не смачні?! Треба мати запасні!

Софі закриває очі, робить глибокий вдих:

— Олено Іванівно. Я поважаю вашу турботу. Але, будь ласка, довіряйте мені. Я роблю це професійно.

— А я роблю це ПО-МАТЕРИНСЬКИ! — мама не здається.

Софі дивиться на Арсена — очі кажуть: "Допоможи."

Арсен робить крок уперед:

— Олено Іванівно, Софі справді професіонал. Але... якщо ви хочете додати щось своє — може, домашні вареники? Як ви готуєте?

Мама одразу світлішає:

— ВАРЕНИКИ! Арсене, ти геній! Я приготую вареники! З картоплею! З капустою! З вишнями!

Софі дивиться на Арсена вдячно — він тільки що врятував ситуацію.

Мама хапає тата за руку:

— Володю, ходімо! Треба купити борошно! Картоплю! Вишні!

— Оленко, ми щойно приїхали з ринку...

— ТО ЩО?! Ми не купили БОРОШНО!

Вони йдуть, забираючи бабусю Галю.

Коли двері зачиняються, Софі падає на диван:

— Боже. Твоя мама — ураган.

— Я попереджала, — кажу я.

Арсен сідає поруч із нею:

— Вибач, Софі. Я знаю, що ти все організувала...

— Та все нормально, — вона махає рукою. — Просто... стежте за нею. Бо інакше вона переробить всю концепцію весілля.

Я сміюся:

— Обіцяю.

Софі відкриває ноутбук:

— Добре. То давайте працювати далі. Нам треба затвердити остаточний список гостей.

Арсен бере список:

— П'ятдесят два. Це нормально?

— Ідеально. А батьки? Твої приїдуть?

— Так. За тиждень.

— Чудово. Тоді...

Раптом телефон Арсена дзвонить.

Він дивиться на екран:

— Мама.

Я здригаюся:

— Твоя мама?

— Так.

Він бере слухавку:

— Привіт, мам.

Пауза.

Його обличчя змінюється — здивування, потім радість:

— Серйозно? Зараз?

Ще пауза.

— Так, звісно! Чекаємо!

Він кладе слухавку, дивиться на мене:

— Мої батьки приїхали. Вже в Києві. Хочуть зустрітися сьогодні.

Моє серце падає кудись у п'яти:

— ЩО?! Зараз?!

— Так.

Софі підстрибує:

— ЗАРАЗ?! Арсене, ми не готові! Міра має переодягтися! Я маю...

— Софі, все буде добре, — заспокоює Арсен. — Вони прості люди. Їм не треба шоу.

Я дивлюся на себе — старі джинси, светр Арсена, волосся в недбалому пучку:

— Я виглядаю жахливо...

Арсен підходить, цілує мене:

— Ти виглядаєш ідеально. Вони полюблять тебе.

— А якщо ні?

— То я все одно одружуся з тобою. Бо я люблю ТЕБЕ, а не думку батьків.

Софі витирає сльози:

— Боже, ви такі милі...

Арсен дивиться на годинник:

— Вони будуть через годину. Міро, переодягайся у щось зручне. Просте. Будь собою.