РОЗДІЛ 21. Батьки, хаос і новий план Максима

Ранок п'ятниці починається з того, що мій телефон вибухає повідомленнями.

Мама: "Мирочка, ми виїхали! Будемо через дві години!"

Мама: "Тато каже, що треба взяти борщ. Я взяла. Три літри."

Мама: "А ще вареники. І сало. І огірки. Арсен любить огірки?"

Мама: "Ми купили квіти! Для квартири! Щоб було затишно!"

Я сиджу в ліжку, читаю це все і намагаюся не панікувати.

Арсен поруч п'є каву, дивиться на мій екран через плече:

— Три літри борщу?

— Мама турбується, що ми голодні.

— Нас двоє. Ми з'їмо три літри борщу за...

— Тиждень, — кажу я. — Якщо їсти тільки борщ.

Він сміється:

— Твоя мама неймовірна.

— Вона божевільна. Але я її люблю.

Телефон дзвонить — мама.

Я беру слухавку:

— Алло?

— МИРОЧКА! Ми вже під Києвом! Скажи адресу ще раз!

— Мамо, я вже надсилала...

— Тато забув! Він каже, що GPS не працює!

У фоні голос тата:

— Я не забув! Ця штука просто не показує!

Я повторюю адресу, мама записує.

— Добре! Бачимося за годину! Цілую!

Вона кладає слухавку.

Арсен дивиться на мене:

— Готова?

— Ні, — чесно кажу я. — Моя мама... вона дуже активна. Вона хоче все контролювати. Все знати. Вона...

— Вона любить тебе, — каже він просто. — І хоче, щоб ти була щасливою. Це нормально.

— Але вона може бути... трохи багато.

Він усміхається:

— Міро, я пережив переговори з китайцями, атаку Максима і твою втечу на Борщагівку. Я впораюся з твоєю мамою.

Я цілую його:

— Ти впевнений?

— Цілком.

Він не знає, з чим зіткнеться.

 Приїзд батьків: ураган у трьох особах

Через годину дзвонить домофон.

Я відкриваю — і чую:

— МИРОЧКА! ЦЕ МИ!

Голос мами такий голосний, що, мабуть, чути на всіх поверхах.

Я відчиняю двері — і вони вриваються.

Мама — з величезним пакетом, тато — з валізою та ще двома пакетами, і... бабуся Галя?!

— БАБУСЮ ГАЛЯ?! — вигукую я.

— Мирочко! — вона обіймає мене так міцно, що я ледь дихаю. — Я не могла не приїхати! Ти ж виходиш заміж!

Мама вже пронеслася повз мене до кухні:

— Де холодильник? Треба покласти борщ! Він ще теплий!

Тато стоїть у коридорі, оглядається:

— Ого. Велика квартира. Гарна.

Арсен виходить зі спальні — у джинсах і футболці, з виразом обличчя "я готовий до всього".

Мама бачить його — і одразу кидається:

— АРСЕН! Синочку! — вона обіймає його так, ніби він її син, якого не бачила десять років.

Арсен трохи збентежений, але обіймає у відповідь:

— Доброго дня, Олено Іванівно.

— Ой, який же ти гарний! Міра, чому ти не казала, що він ТАКИЙ гарний?!

— Мамо...

— І високий! І плечі! Тату, дивися, які плечі!

Тато підходить, потискає Арсену руку:

— Добрий день, хлопче.

— Володимире Петровичу, радий вас бачити.

Бабуся Галя підходить, розглядає Арсена зверху вниз:

— М-м-м. Непоганий. Міра, ти вибрала правильно.

Я закриваю обличчя руками:

— Боже, врятуйте мене...

 Обід: коли всі говорять одночасно

Через півгодини ми сидимо за столом — мама розклала ВСЮ їжу, яку привезла.

Борщ. Вареники. Сало. Огірки. Помідори. Хліб. Сметана.

Стіл ломиться.

— Їжте, їжте! — мама накладає Арсену величезну тарілку борщу. — Ти ж худий!

— Олено Іванівно, я не худий...

— ХУДИЙ! Міра, ти його не годуєш?!

— Мамо, він готує сам! І дуже добре!

— Сам?! — мама здивовано дивиться на Арсена. — Ти вмієш готувати?

— Так. Я...

— АЛЕ НЕ УКРАЇНСЬКУ ЇЖУ! — перебиває вона. — Українську їжу має готувати жінка! Я навчу Міру! Вона ще не вміє борщ!

— Мамо, я вмію борщ...

— НЕ ВМІЄШ! Твій борщ — це не борщ! Я тебе навчу!

Тато їсть мовчки, але усміхається.

Бабуся Галя розпитує Арсена:

— А родичі у тебе є? Батьки? Брати? Сестри?

— Батьки є. Вони в Одесі. Приїдуть за тиждень.

— А брати?

— Ні. Я єдиний син.

— То хто буде свідком?

— Данило. Мій друг і колега.

— А у Міри — Софі! — додає мама. — Така мила дівчина! Вона нам дзвонила, розповідала про весілля!

Арсен дивиться на мене здивовано:

— Софі дзвонила твоїм батькам?

— Вона турботлива, — кажу я слабо.

Мама продовжує:

— Вона казала, що у вас буде весілля на природі! В якомусь маєтку! Як красиво!

— Так, — киває Арсен. — Ми хотіли щось камерне. Для близьких.

— А скільки гостей?

— Близько п'ятдесяти.

— П'ЯТДЕСЯТИ?! — мама аж підскочила. — Це ж мало! У нас на селі на весілля приходить мінімум двісті!

— Мамо, ми не на селі...

— Але ж РОДИЧІ! СУСІДИ! ДРУЗІ!

— Олено Іванівно, — втручається Арсен м'яко, — ми хочемо, щоб це було особливим. Тільки для тих, хто справді важливий.

Мама замовкає, дивиться на нього:

— Ти правий. Вибач. Я просто... хвилююся.

Арсен бере її руку:

— Я розумію. Але все буде добре. Обіцяю.

Мама витирає сльози:

— Ой, який же ти хороший... Міра, бережи його!

— Бережу, мамо.

Тато нарешті заговорює:

— Арсене, а як у тебе з роботою? Я чув, що якийсь скандал був?

Арсен стає серйознішим:

— Так. Колишній партнер поширює неправдиву інформацію. Але ми боремося. Маємо адвокатів, докази.

— А він небезпечний? — питає тато прямо.

Арсен не бреше:

— Можливо. Ми готуємося до всього.

Тато киває:

— Якщо треба допомога — кажи. Я можу зібрати хлопців із Житомира.

Арсен усміхається:

— Дякую. Поки що справляємося.

Бабуся Галя додає:

— А якщо не справитеся — я знаю одну бабу. Вона зурочить його так, що він тиждень не встане.

Усі замовкають.

Потім Арсен сміється — щиро, голосно:

— Дякую, бабусю Галю. Я запам'ятаю.

 Вечір: дзвінок від Данила

Увечері, коли батьки нарешті заснули (мама і бабуся Галя — у нашій спальні, ми з Арсеном — на дивані, тато — на розкладачці), телефон Арсена дзвонить.