РОЗДІЛ 21. Батьки, хаос і новий план Максима

 П'ятниця: коли мама — це стихійне лихо з борщем

Ранок п'ятниці починається не з будильника і не з кави.

Він починається з того, що мій телефон вибухає.

Не дзвінок — повідомлення. Одне за одним, з інтервалом у кілька секунд, як черга пострілів.

Мама: "Мирочка, ми виїхали! Будемо через дві години!"

Мама: "Тато каже що треба взяти борщ. Я взяла. Три літри."

Мама: "А ще вареники. І сало. І огірки. Арсен любить огірки?"

Мама: "Ми купили квіти! Для квартири! Щоб було затишно! Любовці, чи лілії?"

Мама: "Взяла любовці. Вони довше стоять."

Мама: "Їдемо! Цілую!"

Я сиджу в ліжку, телефон у руках, читаю це все в порядку надходження і намагаюся не панікувати. За вікном — ранній листопад, Київ ще в сутінках, годинник показує сім двадцять п'ять.

Арсен лежить поруч, п'є каву — він завжди встає раніше за мене, не знаю як — і дивиться на мій екран через плече з тим виразом людини, яка читає щось одночасно смішне і тривожне.

— Три літри борщу? — вимовляє він нарешті.

— Мама вважає, що ми не їмо. — Я кладу телефон на ковдру. — Вона завжди так думає. Що б ми не їли і скільки — вона приїздить і вирішує, що треба підгодувати.

— Нас двоє. Ми з'їмо три літри борщу за...

— Тиждень, — кажу я. — Приблизно. Якщо їсти борщ на сніданок, обід і вечерю і не замовляти більше нічого.

Він помовчав.

— Або за три дні, якщо до нас завтра приїде Данило, — додав він задумливо.

— Данило не їсть борщ.

— Данило їсть все, що йому дають безкоштовно.

Арсен сміється — тихо, по-ранковому, як сміються люди, у яких ще не до кінця включився режим серйозності. Цей сміх я люблю найбільше. Він не парадний, не стриманий — просто живий.

— Твоя мама неймовірна, — каже він.

— Вона божевільна. Але я її люблю. — Я беру кухоль із його рук, роблю ковток. Кава гірка, він завжди робить міцну. — І зараз вона їде. З трьома літрами борщу. І квітами. І... схоже, із саморобними огірками.

— Солоними?

— Звісно солоними. Мама не визнає свіжих огірків.

Телефон знову вібрує.

Я дивлюся — і вже беру слухавку раніше, ніж встигаю подумати, бо якщо не взяти зараз, вона передзвонить через хвилину.

— Алло?

— МИРОЧКА! — голос такий, ніби мама говорить у мегафон. — Ми вже під Києвом! Скажи адресу ще раз! Тато забув!

Фоном чути тата:

— Я не забув! Ця штука просто не показує! Навігатор, кажу тобі, налаштований на Польщу!

— Він каже, що GPS не працює! Хоча я йому казала — запиши на папірці!

— Олено, я записав! Вона просто не показує цю вулицю!

Я плющу очі і повільно видихаю.

— Мамо. Вулиця Михайлівська. Будинок дев'ятнадцять. Під'їзд — перший.

— Дев'ятнадцять! — кричить мама кудись убік, явно татові. — Перший під'їзд!

— Я чую, я чую! Не кричи!

— Добре! — знову до мене. — Мирочко, а ліфт у них є?

— Є, мамо.

— Бо бабуся Галя коліно...

Я зупиняюся.

— Яка бабуся Галя?

— Ну, бабуся Галя! Вона ж поїхала з нами! Вона кажe, що не може не приїхати, бо ти ж виходиш заміж, і взагалі...

— Мамо.

— Що?

— Ви привезли бабусю Галю.

— Вона сама попросилась! Я не могла відмовити!

З дивана чути тихе "ой" — це Арсен, який, очевидно, почув достатньо навіть без гучномовця.

— Добре, мамо. Ліфт є. Бачимося за годину. Цілую.

— Цілую! Їдемо!

Я кладу слухавку.

Дивлюся на Арсена.

Він дивиться на мене.

— Бабуся Галя? — перепитує він обережно.

— Бабуся Галя, — підтверджую я. — Вісімдесят один рік, характер як у командира дивізії і думка про все на світі. Про тебе вона теж матиме думку. Швидко.

Арсен допиває каву. Ставить кухоль.

— Ти казала: "Я пережив переговори з китайцями і атаку Максима. Впораюся з твоєю мамою".

— Я це казала. — Я встаю і йду на кухню. — Це була самовпевненість. Вибач.

За спиною чую, як він теж підіймається.

— Міро.

— Так?

— Впораюся і з бабусею Галею.

Пауза.

— Ти це кажеш, не знаючи бабусі Галі.

— Я кажу це, знаючи тебе. А ти — результат її виховання. Тобто вона не може бути гіршою за тебе.

Я озираюся:

— Це комплімент чи...

— Це комплімент, — каже він, і куточки губ у нього ворушаться. — Починай заварювати чай. Нам треба бути готовими.

---

## Приїзд батьків: ураган у трьох особах

Рівно через годину — ні хвилиною пізніше, що для моєї мами взагалі унікально, вона зазвичай спізнюється на "я вже виходжу" — в домофоні лунає:

— МИРОЧКА! ЦЕ МИ!

Настільки голосно, що я впевнена: сусіди на третьому поверсі теж це почули.

Я натискаю кнопку, відчиняю двері квартири і встигаю відступити рівно настільки, щоб не бути збитою з ніг.

Вони вриваються.

Мама — перша, з величезним брезентовим пакетом у руках, у яскраво-синій куртці і з рожевими щоками від листопадового холоду. За нею тато — з валізою на коліщатах, через плече перекинуто дві сумки, у правій руці якийсь кульок. І замикаючою, але зовсім не повільно — бабуся Галя, маленька, пряма, у темному пальті і хустині, з тим поглядом людини, яка все бачила і нічому вже не здивується — але думку свою скаже.

— МИРОЧКА! — мама ставить пакет прямо посеред коридору і кидається до мене. Обіймає міцно, пахне її парфумом і чимось домашнім — тим самим запахом, який завжди асоціюється у мене зі словом "мама". — Дай подивлюся! Схудла?! Тобі кажу, схудла!

— Мамо, я не схудла...

— Схудла! Яків, вона схудла!

Тато обходить нас, ставить валізу, розгинається й оглядає коридор із видом людини, яка оцінює нерухомість:

— Ого. Стеля висока. Гарний паркет.

— Тату, добрий день...

— Добрий, добрий. Квартира велика?

— Три кімнати плюс балкон.

— Непогано. — Він киває, ніби ставить галочку в якомусь внутрішньому списку.

Бабуся Галя тим часом уже заходить у квартиру без запрошення — вона ніколи не чекає запрошень — і повільно, уважно оглядається. Стіни. Стеля. Картина. Вікно. Книжкова шафа. Все фіксується поглядом, усе буде враховано і проаналізовано.