РОЗДІЛ 20. Самотність, друзі і усвідомлення

Я сиджу на холодній підлозі своєї порожньої квартири вже третю годину.

Телефон вимкнений.

Світло не вмикала.

Тільки сутінки за вікном і тиша.

І мої думки, які крутяться, як білки в колесі.

"Чому я пішла?"

"Чому він кричав?"

"Чому я кричала?"

"Чи це кінець?"

Раптом у двері стукають.

Я здригаюся.

— Міра? — голос Сашка. — Відчиняй. Я знаю, що ти там.

Я не рухаюся.

— Міра, будь ласка. Відчини. Арсен подзвонив мені. Сказав, що ти пішла. Що ви посварилися.

Серце стискається.

Він подзвонив Сашку.

Навіть тепер він хвилюється за мене.

Я повільно встаю, підходжу до дверей, відчиняю.

Сашко стоїть — з пакетом їжі, термосом чаю і виразом обличчя "я не залишу тебе одну".

— Привіт, — каже він тихо.

— Привіт, — шепочу я.

Він заходить, дивиться на порожню квартиру:

— Боже, тут холодно. І темно. Ти взагалі їла?

Я хитаю головою.

Він зітхає:

— Сідай. Зараз нагодую.

---

## Розмова з Сашком: коли друг каже правду

Ми сидимо на підлозі, їмо сендвічі, п'ємо чай.

Сашко мовчить перші п'ятнадцять хвилин — просто дає мені їсти.

Потім каже:

— Розкажеш, що сталося?

Я розповідаю все — про Єву, про зустріч, про крик, про те, що я пішла.

Коли закінчую, Сашко витирає рота серветкою:

— Добре. Тепер я скажу тобі правду. І вона тобі не сподобається.

Я дивлюся на нього.

— Ти облажалася, — каже він просто.

Я моргаю:

— Що?

— Ти облажалася. Зустрілася з Євою без нього. Поставила себе під удар. Не сказала йому. І коли він злякався за тебе — ти пішла.

— Але він кричав!

— Бо він злякався! Міра, чоловік, який любить, кричить не від злості. А від страху. Він злякався, що ти могла постраждати. І замість того, щоб зрозуміти це, ти втекла.

Сльози підступають до очей:

— Але я не дитина... я можу сама...

— Міра, — Сашко бере мою руку, — бути в парі — це не про "я сам". Це про "ми разом". Якщо тобі дзвонить людина, яка двічі вже зраджувала, ти МАЄ сказати йому. Бо це стосується вас обох.

— Але я хотіла захистити його...

— Захищати — не означає ховатися. Захищати — означає стояти поруч. Разом.

Він витирає мої сльози:

— І знаєш, що він робив останні три години?

Я хитаю головою.

— Шукав тебе. Їздив усюди — до Олі, до мене, на роботу. Дзвонив батькам. Питав усіх, де ти. Він божеволів від хвилювання.

Моє серце болить:

— Серйозно?

— Серйозно. І коли я нарешті здогадався, що ти тут, він попросив мене приїхати. Бо боявся, що ти не відчиниш йому.

Я плачу так, що не можу зупинитися:

— Я все зіпсувала...

— Ще ні. Але якщо не повернешся і не поговориш — зіпсуєш.

Він встає, простягає руку:

— Поїхали. До нього. Зараз.

Я беру його руку:

— А якщо він не хоче зі мною говорити?

Сашко сміється:

— Міра, він сидить у машині біля твого під'їзду останню годину. Чекає. Просто не знає, чи ти впустиш його.

Я здригаюся:

— Він ТУТ?!

— Так. Ходімо.

---

Біля під'їзду: коли гордість відступає

Ми виходимо з під'їзду — і я бачу його машину.

Арсен сидить на капоті, дивиться на під'їзд.

Коли бачить мене, різко встає.

Ми стоїмо, дивлячись один на одного через десять метрів.

Сашко шепоче:

— Йди. Я почекаю тут.

Я роблю крок.

Другий.

Третій.

Арсен теж йде назустріч.

Ми зустрічаємося посередині.

Тиша.

Довга.

Болюча.

Нарешті він каже:

— Вибач.

Я моргаю:

— Що?

— Вибач. Що кричав. Що не вислухав. Що... що злякав тебе.

Сльози течуть по моїх щоках:

— Я теж вибач. Що не сказала. Що пішла. Що...

Він не дає мені закінчити — обіймає мене так міцно, що я ледь дихаю.

— Я так злякався, — шепоче він. — Коли ти пішла. Я думав... думав, що втратив тебе.

— Не втратив, — шепочу я у відповідь. — Ніколи не втратиш.

Ми стоїмо так довго, обіймаючись, під листопадовим небом Борщагівки.

А Сашко спостерігає з боку, усміхаючись.

Нарешті Арсен відсовується, дивиться мені в очі:

— Поїдемо додому?

— Додому, — киваю я.

Він бере мою руку, веде до машини.

Я махаю Сашку — він махає у відповідь, показує великий палець.

Ми сідаємо в машину.

Їдемо мовчки перші п'ять хвилин.

Потім Арсен каже:

— Міро?

— Так?

— Я не хочу, щоб ти йшла кожного разу, коли ми сваримося.

— Я теж не хочу.

— То обіцяй мені. Що б не сталося — ми говоримо. Не тікаємо.

Я беру його руку:

— Обіцяю.

Він підносить мою руку до губ, цілує:

— Дякую.

---

Вдома: коли все стає на місця

Коли ми повертаємося додому, там на нас чекають Данило і Софі.

— НАРЕШТІ! — Данило підстрибує. — Шефе, ти знайшов її!

Софі підбігає, обіймає мене:

— Дурненька! Чому втекла?!

— Вибач, — шепочу я.

Вона відпускає мене, дивиться на Арсена:

— А ти чому кричав на неї?

Арсен червоніє:

— Я... я злякався.

— То треба було СКАЗАТИ, що злякався, а не кричати!

Данило додає:

— Софі права. Комунікація, шефе. Комунікація.

Арсен дивиться на них обох:

— Коли ви стали сімейними терапевтами?

— Відколи ви двоє вирішили влаштувати драму, — Софі бере мою руку. — Тепер сідайте. Ми маємо поговорити.

Ми сідаємо на диван — Арсен і я поруч, Данило і Софі напроти.

Софі починає:

— Отже. Ви посварилися. Це нормально. Пари сваряться.

— Але ви не можете тікати одне від одного, — додає Данило. — Бо так ви нічого не вирішите.

Софі продовжує:

— Арсене, коли ти боїшся — кажи словами. "Міро, мені страшно." А не кричи.

— Міро, коли тобі треба простору — кажи. "Мені треба подумати." Але не йди без слова.

Данило киває:

— Бо інакше ви обоє будете нещасними.

Ми дивимося один на одного.

Арсен бере мою руку: