РОЗДІЛ 19. Батьки, Єва і перша справжня сварка

Я прокидаюся від того, що телефон дзвонить так наполегливо, ніби там хтось помирає.

Хапаю його, не дивлячись на екран:

— Алло?

— МИРОЧКА! — мамин голос такий голосний, що я ледь не глухну. — МИ БАЧИЛИ! МИ ВСЕ БАЧИЛИ!

Я сідаю в ліжку так різко, що Арсен поруч здригається:

— Мамо? Котра година?

— СІМ РАНКУ! Але це не важливо! Ми з татом бачили тебе по телевізору! У ТІЙ ПЕРЕДАЧІ! Ти була ТАКА КРАСИВА! І так говорила! Я плакала!

Арсен сідає, дивиться на мене питально.

Я показую на телефон — "мама" — він усміхається, лягає назад.

— Мамо, ти дивилася "Ранок з Україною"?

— ЗВІСНО! Бабуся Галя подзвонила о шостій ранку і сказала: "Оленко, вмикай телевізор, твоя Міра там!" І ми вмикали! І бачили!

У фоні я чую голос тата:

— Оленко, дай мені слухавку!

— Зараз! — мама не здається. — Мирочко, ти так гарно захищала Арсена! Я пишаюся тобою! А ті люди, що пишуть погане в інтернеті — вони просто заздрять!

— Мамо...

— І ми з татом вирішили — ми приїдемо до Києва! Цього тижня! Допоможемо з весіллям!

Моє серце підстрибує:

— Що?! Мамо, не треба! У вас же робота...

— Я взяла відпустку! А тато попросив когось підмінити на маршруті! Ми МАЄМО бути поруч! Ти ж наша дочка!

Сльози підступають до очей:

— Дякую, мамо...

— Не дякуй! А тепер дай Арсена!

— Що?!

— Дай Арсена! Я хочу з ним поговорити!

Я дивлюся на Арсена — він усміхається, простягує руку.

Я передаю телефон.

Він бере:

— Доброго ранку, Олено Іванівно.

Я не чую, що каже мама, але бачу, як Арсен усміхається:

— Дякую. Вона була неймовірною.

Пауза.

— Так, ми готуємося. Софі все організовує.

Ще пауза.

— Звісно, будемо раді. Приїжджайте, коли зручно.

Пауза.

— Я теж вас люблю. Передавайте Володимиру Петровичу.

Він повертає мені телефон:

— Твоя мама хоче ще щось сказати.

Я беру слухавку:

— Так, мамо?

— Мирочко, він ХОРОШИЙ. Дуже хороший. Бережи його.

— Береженну, мамо.

— І їж нормально! Ти схудла на тому відео!

— Мамо, я не схудла...

— СХУДЛА! Я бачу! Зараз приїду, нагодую!

Я сміюся:

— Добре, мамо. Чекаю.

— Цілую, доню. Ми тебе любимо!

— Я теж.

Вона кладе слухавку.

Я падаю назад на подушку:

— Вони приїжджають.

Арсен повертається на бік, дивиться на мене:

— Це добре?

— Так. Просто... мама буде опікуватися. ДУЖЕ опікуватися.

Він усміхається:

— Мені подобається твоя мама.

— Вона тебе теж любить.

Він наближається, цілує мене:

— А ти?

— Що я?

— Любиш мене?

— Дурне питання, — шепочу я.

— То відповідай.

— Люблю. Дуже.

Він цілує мене ще раз — довше, глибше.

І я забуваю про все — про Максима, про скандал, про інтернет.

Є тільки ми.

І це найкраще почуття.

---

Офіс: де все знову йде не так

Опівдні ми в офісі — Арсен має зустріч із адвокатами, я допомагаю Софі з весільними деталями.

Вона показує мені фотографії квітів:

— Отже, троянди. Білі чи кремові?

— Кремові, — кажу я. — Більш тепло.

— Згодна. А декор столів?

— Софі, може, ти сама вирішиш? Ти краще розумієшся...

— Ні-ні! Це твоє весілля! Ти маєш брати участь!

Я зітхаю:

— Добре. Декор... мінімалістичний. Без перевантаження.

— Ідеально!

Вона записує, і раптом мій телефон дзвонить.

Невідомий номер.

Я вагаюся, але беру:

— Алло?

— Міра? — жіночий голос, знайомий.

Моє серце завмирає:

— Єва?

Софі різко підіймає голову.

— Так. Це я. Вибач, що турбую... можемо поговорити?

— Про що?

— Про... про все. Будь ласка. Це важливо.

Я дивлюся на Софі — вона хитає головою: "Не йди."

Але щось у голосі Єви звучить... інакше.

Не маніпулятивно.

А... зламано.

— Де? — питаю я.

— Кав'ярня "Львівська майстерня шоколаду". На Хрещатику. Через годину?

Я вагаюся:

— Добре. Буду.

Вона кладе слухавку.

Софі хапає мене за руку:

— Міра, ти божеволієш?! Вона — змія!

— Я знаю. Але... щось у її голосі було... щире.

— Вона ГРАЄ!

— Може. Але я хочу почути, що вона скаже.

Софі зітхає:

— То я їду з тобою.

— Ні. Вона хотіла поговорити наодинці.

— Міра...

— Софі, я не дитина. Я впораюся.

Вона дивиться на мене довго:

— Добре. Але телефон тримай увімкненим. І якщо щось — дзвони одразу.

— Обіцяю.

---

 Кав'ярня: розмова з минулим

Я приходжу на п'ятнадцять хвилин раніше — нерви не дають сидіти спокійно.

Замовляю каву, сідаю за столик біля вікна.

Дивлюся на Хрещатик — людний, шумний, листопадовий.

І раптом бачу її.

Єва.

Вона входить — без макіяжу, у простому пальті, з волоссям, зібраним у хвіст.

Виглядає... втомлено.

Старше.

Зламано.

Вона підходить, сідає:

— Дякую, що прийшла.

— Я не впевнена, що мала, — кажу я чесно.

Вона усміхається сумно:

— Я б теж не прийшла, якби була на твоєму місці.

Офіціантка підходить, Єва замовляє чай.

Ми сидимо в тиші, поки їй не приносять.

Нарешті вона каже:

— Я хочу, щоб ти знала правду. Про все.

— Яку правду?

— Про Максима. Про мене. Про... про те, що ми робимо.

Моє серце калатає швидше:

— Слухаю.

Вона робить ковток чаю, її руки тремтять:

— Максим не просто заздрить Арсену. Він... він одержимий. Він не може змиритися, що Арсен щасливий. Що він відбудувався. Що знайшов тебе.

— Це я вже зрозуміла.

— Але ти не знаєш, наскільки це глибоко. Максим... він хворий, Міра. Психологічно. Він не зупиниться. Навіть якщо програє в суді. Навіть якщо весь світ побачить, що він бреше.

Холод пробирає мене:

— Що ти маєш на увазі?

Вона дивиться мені в очі:

— Він збирається зіпсувати весілля. Фізично. Він найняв людей. Щоб... щоб щось сталося в день весілля.