РОЗДІЛ 16. Переїзд, коробки і перша ніч "офіційно"

Я стою посеред своєї однокімнатної квартири на Борщагівці в суботу вранці, раннього ранку, оточена картонними коробками різних розмірів, і намагаюся зрозуміти, як моє життя дійшло до цього моменту, як я опинилася тут, у цій точці свого існування.

Тиждень тому, всього сім днів назад, я врізалася в машину незнайомця на світлофорі. Просто врізалася, як ідіотка.

Зараз, у цю мить, я пакую свої речі, складаю своє життя в коробки, щоб переїхати до нього. До того самого незнайомця, який вже не незнайомець.

ОФІЦІЙНО переїхати. Це не жарт, не гра.

Не на кілька днів. Не на вихідні. Не на тиждень.

Назавжди. Або принаймні з наміром назавжди.

— Міро, ти ДИХАЄШ взагалі? — Сашко енергійно махає рукою перед моїм обличчям, намагаючись привернути увагу. — Бо останні п'ять хвилин ти просто стоїш, як статуя, і дивишся на цю коробку, не моргаючи.

— Я... обробляю інформацію, — видавлюю я слабким голосом. — Намагаюся усвідомити реальність.

— Яку саме інформацію? — Оля сидить на моєму старенькому ліжку, розслаблено їсть хрусткі чіпси з пакета. — Що ти переїжджаєш до свого НАРЕЧЕНОГО? До чоловіка, якого кохаєш? — Це абсолютно нормально, Мірочко. Звичайні люди так роблять постійно.

— Нормальні люди знайомляться місяцями! — вигукую я. — Роками навіть! Ходять на побачення, вивчають один одного! А я знаю його, Господи, ПІВТОРА ТИЖНЯ! Це ж божевілля!

Сашко підходить ближче, бере мене міцно за обидва плечі, змушує дивитися на нього:

— Міра. Послухай мене. Подивися мені в очі. Ти щаслива з ним?

— Так, — відповідаю я без вагань, чесно.

— Він тебе любить? Справді любить?

— Так. Я відчуваю це.

— То яка взагалі різниця, скільки пройшло часу? — він усміхається тепло. — Час — це умовна, придумана людьми штука. Почуття — ні. Почуття реальні.

Я обіймаю його міцно, вдячно:

— Дякую тобі. За підтримку.

— Не дякуй мені, — він відсторонюється, усміхається. — Тепер швидше пакуй свої труси, піжами, шкарпетки і поїхали нарешті. Бо твій Арсен надіслав уже третє, якщо не четверте смс з питанням "Як ви там? Все гаразд? Допомога потрібна?"

Оля піднімає мій телефон, показує мені екран — справді, три окремі повідомлення від Арсена, надіслані з інтервалом у кілька хвилин:

"Міро, потрібна допомога з переїздом?"

"Може, прислати ще людей? Вантажників?"

"Я можу сам приїхати зараз?"

Я усміхаюся мимоволі, відчуваючи тепло всередині, відповідаю швидко:

"Все добре, любий. Майже закінчили пакуватися. Побачимося за годину ❤️"

Відразу, буквально через десять секунд приходить миттєва відповідь:

"Чекаю тебе. Люблю тебе."

Моє серце робить радісне сальто в грудях, підстрибує.

Він написав "люблю тебе." Просто так написав ці слова.

Без особливого приводу. Без причини.

І я розумію глибоко всередині — так, це абсолютно реально.

Ми реальні. Це не сон. Це життя.

---

Остання коробка і прощання з минулим

Через годину інтенсивної роботи ми повністю запаковані.

Сім середніх картонних коробок, два великі пакети з дрібницями, один потертий, видавлений валізу і плюшевий потертий Мишко з одним втраченим давно оком.

— Це все? Це всі твої речі? — здивовано, навіть шоковано питає Сашко, оглядаючи скромний багаж. — У мене більше речей просто в одній шафі з одягом.

— У мене ніколи не було багато матеріальних речей, — кажу я тихо, трохи сумно. — Я завжди жила мінімалістично.

Оля підходить, обіймає мене міцно, тепло:

— То тепер, з цього моменту, у тебе буде всього вдосталь. Любов щира. Справжній затишний дім. Світле майбутнє.

Я витираю несподівані сльози, що підступили:

— Чому я раптом плачу? Це ж має бути щасливо! Радісно!

— Бо ти зараз прощаєшся, — м'яко каже Сашко, обіймаючи за плечі. — З старим життям, зі старою собою. Це абсолютно нормально. Це природно.

Я повільно дивлюся навколо на квартиру — маленьку, тісну, з облізлими пожовклими шпалерами, старим продавленим диваном, вікном, що ніколи не зачиняється до кінця і пропускає холод взимку.

Тут я жила довгих п'ять років свого життя.

Тут я гірко плакала після болісного розриву з колишнім хлопцем.

Тут я весело святкувала день народження з найближчими друзями.

Тут я була сама, самотня, незалежна.

А тепер... тепер все інакше.

Тепер я йду до абсолютно нового життя, назустріч невідомому.

— Дякую тобі, — щиро шепочу я порожній, майже пустій квартирі. — За все, що ти мені дала. За спогади.

Сашко ніжно бере мою руку в свою:

— Поїхали нарешті?

Я глибоко вдихаю, киваю рішуче:

— Поїхали. Я готова.

---

Приїзд: коли все стає реальним

Коли ми нарешті під'їжджаємо до сучасного будинку Арсена, розташованого в престижному районі, він уже чекає біля парадного входу, не в квартирі.

У простих синіх джинсах, затишному теплому светрі, з помітно нервовим, схвильованим виразом обличчя.

Він відкриває двері машини швидко, ще до того, як я встигаю доторкнутися до ручки:

— Привіт, — каже він, і голос трохи тремтить.

— Привіт, — видихаю я з полегшенням.

Він обіймає мене негайно — міцно, дуже міцно, довго, ніби ми не бачилися цілий довгий тиждень, а не кілька годин.

— Як доїхали? Все добре було?

— Нормально, спокійно. Сашко їхав акуратно, я паніку внутрішню стримувала.

Він тепло усміхається:

— Дуже добре, що саме Сашко був за кермом. Інакше я б хвилювався ще більше.

Сашко виходить із машини, підходить:

— Ей! Я тут стою, чуєш! Не треба постійно нагадувати про ту аварію!

Арсен щиро сміється, дружньо простягає йому руку для потиску:

— Щиро дякую тобі, що привіз її безпечно.

— Будь ласка, не варто подяки. Тільки добре подбай про неї. Інакше я обов'язково повернуся сюди.

— Я подбаю про неї. Обіцяю на честь.

Оля енергійно вилазить із машини, без попередження одразу обіймає Арсена міцно:

— Ти гарний чоловік. Мені ти подобаєшся. Тільки не зіпсуй це, будь ласка.