РОЗДІЛ 15. Перший день як "офіційна" і нова загроза

Я повертаюся на роботу в четвер — після двох днів "хвороби", які насправді були двома днями божевілля, перемоги і закоханості.

Коли я заходжу в офіс кол-центру, ВСІ замовкають.

Буквально ВСІ.

Двадцять людей у навушниках припиняють розмови і дивляться на мене так, ніби я щойно повернулася з Марса.

— Привіт? — кажу я невпевнено.

І раптом...

— МІРА! — Оля вистрибує зі свого місця і біжить до мене. — ТИ ЖИВА!

— Чому я не мала б бути живою?!

— БО МИ БАЧИЛИ НОВИНИ! Про твого нареченого! Про скандал! Про те, що він мільйонер! Про те, що ви РАЗОМ!

Вона хапає мене за плечі:

— РОЗКАЗУЙ! ВСЕ! НЕГАЙНО!

Решта колег обступають нас колом — хтось із телефонами, хтось просто з цікавими очима.

Я червонію так, що мені здається, я зараз розплавлюся:

— Я... це довга історія...

— У НАС Є ЧАС! — кричить хтось із натовпу.

— Та ми обідню перерву віддамо!

— І перекур!

Я зітхаю, розумію, що втечі немає.

Наступні півгодини я розповідаю — про ДТП, про Арсена, про китайців, про вечірку, про Максима, про все.

Оля слухає з відкритим ротом:

— Це... це як серіал!

— Я ЗНАЮ!

— І ви СПРАВДІ одружуєтесь?!

— Так, — кажу я тихо. — Через три тижні.

Оля верещить так голосно, що мені здається, скло в вікнах тріснуло:

— ТРИ ТИЖНІ?! МІРА! ЦЕ Ж ТРЕБА ВСТИГНУТИ ВСЕ!

— Я знаю! Софі вже складає списки!

— А СУКНЯ?!

— Ще не вибрала...

— А РЕСТОРАН?!

— Софі каже, що знає місце...

— А ГОСТІ?!

— Оль, я не знаю! Я сама в шоці!

Вона обіймає мене:

— Все буде добре. Я допоможу. МИ ВСІ ДОПОМОЖЕМО!

Решта колег гукають схвально.

І я розумію — так, моє життя назавжди змінилося.

Але люди, які мене оточують, залишаються поруч.

І це найкраще, що може бути.

---

 Обід із Сашком: де правда вилазить назовні

Після роботи я зустрічаюся з Сашком у "Шуста" — нашому улюбленому кафе на Подолі, де робили найкращий чізкейк у місті.

Сашко вже сидить за столиком — високий, худий, у яскравій куртці, з виразом обличчя "я все знаю, але хочу почути від тебе".

— Міра Коваленко, — каже він урочисто, коли я сідаю, — ти маєш БАГАТО пояснень.

— Я знаю, — зітхаю я.

— Почнемо з того, що ти ЗНИКЛА. Потім з'явилася в НОВИНАХ. З МІЛЬЙОНЕРОМ. Який твій НАРЕЧЕНИЙ.

Він робить паузу:

— ПОЯСНЮЙ.

Я розповідаю все — від початку до кінця.

Сашко слухає, не перебиваючи, тільки іноді ойкає або охає.

Коли я закінчую, він відкидається на спинку крісла:

— Міра. Це найдивніша, найбожевільніша і найромантичніша історія, яку я чув.

— Я знаю.

— І ти СПРАВДІ виходиш заміж?

— Так.

— Через три тижні?

— Так.

— До чоловіка, якого знаєш ТИЖДЕНЬ?

— Півтора, — виправляю я.

Сашко закриває обличчя руками:

— Міра, це БОЖЕВІЛЛЯ.

— Я знаю.

— Але... — він опускає руки, дивиться на мене, — ...ти щаслива?

Я усміхаюся:

— Дуже.

— То я за тебе радію.

Він бере мою руку:

— Але якщо він зробить тобі боляче, я його знайду. І не важливо, скільки в нього грошей.

Я сміюся:

— Дякую, Сашк.

Ми замовляємо чізкейк, каву, розмовляємо про все — про роботу, про життя, про майбутнє.

І раптом Сашко каже:

— До речі, я бачив Єву вчора.

Я завмираю:

— Що?

— Єву. Колишню Арсена. Вона була в кафе на Хрещатику. Одна. Плакала.

Моє серце стискається:

— Плакала?

— Так. Я підійшов, запитав, чи все гаразд. Вона сказала, що розійшлася з Максимом. Що залишилася одна. Що... що шкодує про все.

Він дивиться на мене:

— Міра, я не хочу тебе лякати, але... вона виглядала так, ніби готова на все, щоб повернути Арсена.

Холод пробирає мене всередину:

— Ти впевнений?

— Ні. Але інтуїція каже — будь обережною.

Я киваю, намагаючись не показати тривогу.

Але всередині щось стискається.

---

 Вечір: розмова з Арсеном

Увечері я повертаюся до Арсена — тепер я маю ключі від його квартири, і це досі відчувається нереальним.

Він на кухні, готує щось, що пахне італійською кухнею.

— Привіт, — каже він, коли я заходжу. — Як день?

— Нормально, — кажу я, намагаючись звучати природньо.

Але він одразу бачить:

— Що сталося?

Я сідаю на барний стілець:

— Сашко сказав... що бачив Єву. Вона плакала. Після розриву з Максимом.

Арсен зупиняється, повертається до мене:

— І ти боїшся, що вона спробує повернутися?

— Ти не боїшся?

Він підходить, бере моє обличчя в долоні:

— Ні. Бо я люблю тебе. Не її. Тебе.

— Але ви ж були разом три роки...

— І я був нещасний два з половиною, — каже він тихо. — Міро, Єва — минуле. Ти — теперішнє і майбутнє. Розумієш?

Я киваю, але тривога не відпускає.

— А якщо вона...

— Якщо вона спробує щось — я скажу їй ні. Чітко. Остаточно.

Він цілує мене:

— Довіряй мені.

— Довіряю, — шепочу я.

І справді довіряю.

Але інтуїція каже — щось насувається.

Щось погане.

---

 Наступного ранку: перший дзвінок Єви

Ранком, коли Арсен у душі, його телефон дзвонить.

Я дивлюся на екран — Єва.

Серце стискається.

Я не беру слухавку.

Просто дивлюся, як вона дзвонить раз.

Другий.

Третій.

Нарешті — смс:

**"Арсене, будь ласка, зустрінься зі мною. Мені треба поговорити. Це важливо. Про нас."**

Я ковтаю грудку в горлі.

Арсен виходить із душа — у рушнику, з мокрим волоссям:

— Хто дзвонив?

— Єва, — кажу я тихо.

Його обличчя кам'яніє:

— Що вона хоче?

— Зустрітися. Каже, що важливо. Про вас.

Тиша.

Він бере телефон, дивиться на повідомлення.

Потім видаляє його.

— Я не зустрічатимусь, — каже він твердо.

— Але якщо це справді важливо...

— Міро, — він підходить, бере мою руку, — я не зустрічатимусь. Бо знаю, що вона скаже. Що шкодує. Що хоче повернутися. Що Максим був помилкою.