РОЗДІЛ 14. Ранок перемоги і нові виклики

Я прокидаюся від того, що хтось цілує мене в ніс.

Не в губи — саме в НІС.

Відкриваю очі — і бачу Арсена, який нависає наді мною з усмішкою.

— Доброго ранку, — каже він.

— Ммм... котра година? — бурмочу я, намагаючись сховатися під ковдру.

— Дев'ята. Але в тебе вихідний, пам'ятаєш? Два дні, які я вибив у твого начальника.

— Ви вибили мені вихідний ПІСЛЯ того, як сказали, що я захворіла, — виправляю я. — Тепер вся компанія думає, що я симулянтка.

— Або що ти закохана, — він цілує мене в чоло. — Що, до речі, правда.

Я червонію, але не заперечую.

Бо це правда.

Я закохана.

У Арсена Вартаняна.

Мільйонера, який врятував мене від мого ж власного ДТП і перетворив моє життя на романтичну комедію з елементами бойовика.

— Арсене? — питаю я тихо.

— Так?

— А що тепер? З Максимом? З тими доказами?

Він сідає на край ліжка, бере мою руку:

— Сьогодні зранку я передав аудіо та скріншоти від Єви своєму адвокату. Він подає до суду. Максима звинуватять у підробці документів, наклепі і спробі шахрайства. Йому загрожує кримінальна справа.

Я сідаю:

— Серйозно?

— Цілком. Він зайшов занадто далеко. І тепер заплатить.

— А компанія?

— Китайці подзвонили вранці. Вони бачили пресконференцію. Сказали, що вірять мені. Угода залишається в силі.

Я хапаю його за шию, обіймаю:

— Це чудово! Ми справді виграли!

Він обіймає мене у відповідь:

— Ми справді виграли. Завдяки тобі.

— Я нічого не робила...

— Ти стояла поруч, — каже він тихо. — Це більше, ніж хто-небудь робив за останні три роки.

Ми сидимо так, обіймаючись, і мені здається, що я могла б так вічно.

Але телефон Арсена дзвонить.

Він зітхає:

— Вибач.

Бере слухавку:

— Так, Данило?

Пауза.

— Що?!

Я напружуюся.

— Коли? — голос Арсена стає холодним.

Ще пауза.

— Добре. Я буду через півгодини.

Він кладе слухавку, дивиться на мене:

— Максим хоче зустрітися. Особисто.

Моє серце завмирає:

— Навіщо?

— Не знаю. Але Данило каже, що він здається... іншим. Не агресивним. Просто... зламаним.

— Ти підеш?

— Так, — він встає, починає одягатися. — Хочу почути, що він скаже.

— Я їду з тобою.

Він повертається:

— Міро, це може бути небезпечно...

— Мені байдуже. Я їду.

Він дивиться на мене довго, потім усміхається:

— Добре. Їдемо разом.

---

## Зустріч із Максимом: де все закінчується

Максим призначив зустріч у тому ж ресторані — "Vele Rosse", де ми обідали того разу.

Коли ми заходимо, я одразу бачу його — він сидить за столом біля вікна, але виглядає зовсім інакше.

Не впевнено.

Не нахабно.

Просто... втомлено.

Костюм зім'ятий, волосся не зачесане, під очима темні кола.

Він підіймає погляд, коли ми підходимо:

— Дякую, що прийшли.

Арсен сідає напроти, я — поруч із ним.

Тиша.

Довга.

Нарешті Максим каже:

— Я програв.

Арсен мовчить.

— Я намагався зруйнувати тебе. Використав усі методи. Але... ти сильніший. Завжди був.

— Навіщо ти це зробив? — питає Арсен холодно. — Навіщо вся ця брехня?

Максим сміється — коротко, без радості:

— Бо я заздрив. Заздрив, що ти відбудувався після того, як Єва пішла. Що ти створив щось краще. Що ти... щасливий.

Він дивиться на мене:

— А я ні. Я з Євою, але ми нещасні. Вона не любить мене. Вона залишилася зі мною з жалості. Або зі звички. Не знаю.

Він повертається до Арсена:

— Я думав, що якщо зруйную тебе, то почуватимусь краще. Але тільки став гіршим.

Тиша.

Арсен нарешті каже:

— Максиме, ти міг просто піти. Створити своє. Без мене. Без усієї цієї війни.

— Я знаю. Але я не вмію інакше. Я завжди був таким — заздрісним, агресивним, нездатним радіти чужим перемогам.

Він робить паузу:

— Вибач. Я знаю, що це нічого не змінює. Але... вибач.

Арсен дивиться на нього довго.

Потім каже:

— Я не пробачу. Не зараз. Може, колись. Але не зараз.

Максим киває:

— Я розумію.

Він встає:

— Я йду. Назавжди. З твого життя. З Києва. Їду до Одеси. Починаю з нуля.

— А Єва?

— Вона залишається тут. Ми розстаємося. Вона каже, що хоче спокуси. Я теж.

Він дивиться на мене:

— Бережи його, Міро. Він хороший. Кращий за мене.

Я киваю, не знаючи, що сказати.

Максим іде до виходу, зупиняється біля дверей:

— Арсене?

— Так?

— Будь щасливим. Справді.

І йде.

Ми залишаємося вдвох.

Арсен бере мою руку:

— Все. Закінчилося.

— Так, — шепочу я.

— Тепер ми можемо жити.

— Разом?

Він усміхається:

— Разом.

---

## Офіс: команда святкує

Коли ми повертаємося до офісу, там на нас чекає сюрприз.

Данило, Софі і вся команда ARTECH стоять у конференц-залі з тортом, шампанським і плакатом "МИ ВИГРАЛИ!"

— ШЕФЕ! — кричить Данило. — Ми бачили новини! Максим відкликав звинувачення! Преса вибачилася! Китайці подтвердили угоду!

Софі обіймає мене:

— Мірочко, ти герой! Ти врятувала його!

— Я нічого не робила... — починаю я.

— Ти СТОЯЛА ПОРУЧ, — каже вона. — Це найбільший героїзм.

Арсен обіймає мене ззаду, цілує в скроню:

— Вона права.

Ми ріжемо торт, ллємо шампанське, сміємося, святкуємо.

І вперше за весь цей тиждень я відчуваю...

Спокій.

Справжній спокій.

Данило підходить до нас із келихом:

— Тост! За шефа і його наречену!

Усі підіймають келихи.

Я червонію:

— Данило, ми ще...

— ЩЕ ЩО?! — вигукує він. — Ви ЇЛИ БОРЩ У ЇЇ БАТЬКІВ! Це офіційніше за будь-який РАЦС!

Усі сміються.

Арсен шепоче мені на вухо:

— Він має рацію, знаєш?

— Щодо чого?

— Щодо борщу. Після того, як я з'їв борщ твоєї мами, я зрозумів — я ніколи не відпущу тебе.

Я повертаюся до нього: