РОЗДІЛ 13. Повернення, хаос і перший контрудар

Ми повертаємося до Києва за годину з чимось — Арсен їде так, ніби від цього залежить життя.

Мабуть, і справді залежить.

Його обличчя кам'яне, щелепа стиснута, очі прикуті до дороги.

Телефон дзвонить безперервно — він не бере.

— Арсене, — кажу я тихо, — може, треба відповісти?

— Ні. Спочатку я маю побачити, що саме він оприлюднив. Потім говоритиму.

Його голос холодний, як лід.

Я бачу, як він тримає себе в руках — ледь-ледь, на межі.

— Ми впораємося, — кажу я, стискаючи його руку.

Він кидає на мене короткий погляд:

— Не знаю, як ти це робиш.

— Що саме?

— Віриш. Навіть коли все летить до біса.

Я усміхаюся слабо:

— Бо я бачила, як ти стискав руку мого тата. Бо я бачила, як ти їв борщ і говорив комплімент мамі. Бо я знаю — ти не крадеш. Ти будуєш.

Його рука стискає мою так міцно, що майже боляче.

— Дякую, — шепоче він.

Ми під'їжджаємо до офісу ARTECH — і там уже НАТОВП.

Журналісти.

Камери.

Мікрофони.

— О ні, — видихаю я.

Арсен паркується з боку, де менше людей, ми виходимо — і одразу нас помічають.

— ПАН ВАРТАНЯН! — кричить журналістка. — ЩО ВИ СКАЖЕТЕ НА ЗВИНУВАЧЕННЯ?!

— ЧИ ВИ СПРАВДІ ВКРАЛИ ГРОШІ?!

— А ХТО ЦЯ ЖІНКА?!

Арсен бере мене за руку, тягне до входу.

Охоронці блокують журналістів.

Ми вриваємося всередину, біжимо до ліфта.

Заходимо.

Двері зачиняються — і Арсен спирається об стіну, закриває очі:

— Це кошмар.

— Це війна, — виправляю я. — Але ми виграємо.

Він дивиться на мене — і раптом усміхається:

— Ти дивна.

— Чому?

— Бо ти єдина, хто не тікає. Усі інші вже давно б пішли. А ти стоїш. Поруч.

— Бо мені є куди йти тільки якщо поруч із тобою, — кажу я тихо.

Ліфт зупиняється.

Дев'ятий поверх.

Двері відчиняються — і там на нас чекає Данило.

---

## Данило: криза-менеджер

Данило виглядає так, ніби не спав два дні — розпатлане волосся, окуляри на лобі, сорочка виправлена наполовину.

— ШЕФЕ! — він хапає Арсена за плечі. — Нарешті! Я намагався дзвонити!

— Що там? — Арсен йде до свого кабінету, ми йдемо слідом.

— Максим оприлюднив документи на трьох сайтах одночасно. Виглядає професійно. Переписи, фотографії фінансових звітів, начебто твій підпис на договорах про виведення грошей.

— Це підробка, — каже Арсен холодно.

— Я ЗНАЮ! Але виглядає справжньо! Китайці вже дзвонили тричі. Німці теж. Усі хочуть пояснень.

Арсен сідає за стіл, відкриває ноутбук.

Я стою збоку, дивлюся на екран — і бачу.

Заголовок великими літерами:

**"СКАНДАЛ У ARTECH: мільйонер Арсен Вартанян звинувачений у розкраданні коштів інвесторів"**

Фотографії. Документи. Все виглядає так переконливо, що навіть я на секунду вагаюся.

Арсен читає мовчки, його обличчя не видає емоцій.

Потім каже:

— Данило. Скликай пресконференцію. На сьогодні. На восьму вечора.

— Шефе, ти впевнений? Може, краще почекати, поки ми...

— НІ, — голос Арсена різкий, як удар. — Я не чекатиму, поки він ховає мене. Я виходжу. Зараз.

Данило киває:

— Добре. Організовую.

Він біжить з кабінету.

Арсен дивиться на мене:

— Міро, тобі не обов'язково залишатися. Це буде... погано.

— Я залишаюся, — кажу я твердо.

— Преса розірве нас.

— То нехай. Я не йду.

Він встає, підходить, обіймає мене — міцно, відчайдушно:

— Що я зробив, щоб заслужити тебе?

— Поїв борщ моєї мами, — кажу я, і він сміється — коротко, але щиро.

---

## Софі: бойова підготовка

Через годину з'являється Софі — з валізою, рішучим виразом обличчя і запасом енергії, що може живити невелике місто.

— Мірочко! — вона обіймає мене. — Ти тримаєшся?

— Намагаюся.

— Молодець. Зараз ми тебе підготуємо. Ти підеш на пресконференцію?

— Так.

— То маєш виглядати ІДЕАЛЬНО. Щоб усі бачили — ти з ним. Ти віриш. Ти не здаєшся.

Вона тягне мене до вбиральні офісу, дістає сукню — темно-синю, ділову, елегантну.

— Одягай.

Я одягаю.

Вона робить макіяж — легкий, природний, але який підкреслює.

— Запам'ятай, — каже вона, дивлячись на мене в дзеркало, — сьогодні ти не просто Міра. Ти — жінка, яка стоїть поруч із чоловіком у найважчий момент. Це сила. Покажи її.

Я киваю, намагаючись не заплакати.

— Дякую, Софі.

— Нема за що, дитино. Тепер іди. Він на тебе чекає.

---

## Перед бурею

О пів на восьму ми збираємося в конференц-залі офісу — Арсен, я, Данило, Софі.

За дверима чути галас — журналісти вже прийшли.

Багато журналістів.

Арсен стоїть біля вікна, дивиться на вечірній Київ — вогні міста, Дніпро, темне небо.

Я підходжу:

— Готовий?

— Ні, — чесно каже він. — Але піду.

— Що скажеш?

— Правду. Що це фальшивка. Що Максим намагається мене знищити. Що я доведу свою невинність.

— А якщо не повірять?

Він повертається до мене:

— То я програв. Але принаймні я боровся.

Я беру його за руку:

— Ти не програєш. Бо я поруч. А разом ми сильніші.

Він цілує мою руку — довго, ніжно:

— Як я без тебе жив?

— Погано, мабуть, — усміхаюся я.

Він сміється.

Данило стукає в двері:

— Шефе, час.

Арсен випрямляється, розправляє плечі.

— Поїхали.

Ми йдемо до дверей.

Відчиняємо.

І нас зустрічає стіна звуку.

---

## Пресконференція: перший раунд

Конференц-зал переповнений — журналісти, камери, спалахи фотоапаратів.

Арсен іде до трибуни, я стою збоку.

Він бере мікрофон:

— Доброго вечора. Дякую, що прийшли. Я знаю, чому ви тут. І я хочу відповісти одразу: звинувачення, оприлюднені сьогодні, — це брехня.

Галас посилюється.

— ЯК ВИ МОЖЕТЕ ДОВЕСТИ?!

— ЧИ Є У ВАС ДОКАЗИ?!

Арсен підіймає руку — і всі затихають.

— У мене є докази, що документи підроблені. Експертиза підпису покаже, що це не я. Фінансові звіти, які оприлюднив пан Лисенко, містять дати операцій, яких фізично не було в моїй компанії.