РОЗДІЛ 12. Житомир, батьки і катастрофа по-сімейному

Ми їдемо до Житомира вранці — у вівторок, коли вся нормальна країна працює, а я сиджу в машині з мільйонером і їду представляти його своїм батькам як "нареченого".

Нареченого, якого я знаю тиждень.

ТИЖДЕНЬ.

Я сиджу на пасажирському сидінні, нервово крутячи пальці, і намагаюся не впасти в паніку.

Арсен веде сам — без водія, у тих самих "нормальних" джинсах і сірому светрі, що ми купили вчора.

Він виглядає... Боже, він виглядає так, ніби я можу привести його додому і сказати: "Мамо, татко, це Арсен, ми одружуємося."

І вони не впадуть у непритомність.

Може.

— Міро, — каже він, не відриваючи погляду від дороги, — ти дихаєш занадто часто.

— Я НЕРВУЮ!

— Я бачу.

— Ви не розумієте! Мої батьки — вони... вони ПРОСТІ! Вони не знають, що таке "інвестиційні проекти" і "міжнародні контракти"! Мій тато возить маршрутку! Мама працює в БІБЛІОТЕЦІ!

— І що з того?

— І з того, що ви — МІЛЬЙОНЕР! Ви керуєте компанією! Ви літаєте в Шеньчжень!

Арсен усміхається:

— Міро, я теж колись їв доширак і жив у гуртожитку. Я не народився мільйонером.

Я моргаю:

— Серйозно?

— Серйозно. Мій батько був механіком. Мама — медсестрою. Ми жили в Одесі, на окраїні, у двокімнатній квартирі на шістьох осіб.

Я дивлюся на нього, вражена:

— Я не знала...

— Бо я не розповідав. Але тепер розповідаю. Бо хочу, щоб ти знала — я розумію, звідки ти. І мені це подобається.

Моє серце робить кульбіт.

— Арсене...

— Так?

— Дякую.

Він бере мою руку, цілує костяшки пальців — коротко, ніжно:

— Все буде добре. Обіцяю.

Я видихаю — довго, тремтячо.

І намагаюся повірити.

---

## Житомир: де все починається

Ми під'їжджаємо до Житомира опівдні.

Листопадове сонце пробивається крізь хмари, висвітлюючи старі панельки, дерева без листя, дорогу в ямах.

— Це тут, — кажу я тихо, вказуючи на дев'ятиповерхівку сірого кольору. — П'ятий поверх. Під'їзд два.

Арсен паркується, глушить мотор.

Ми сидимо мовчки.

— Готова? — питає він.

— Ні, — чесно кажу я. — Але піду.

Він усміхається:

— Це найчесніша відповідь, яку я чув.

Ми виходимо з машини, і я одразу бачу — ТРИ бабусі на лавочці біля під'їзду.

Вони дивляться на нас так, ніби ми — інопланетяни.

— Міра? — питає одна з них, бабуся Галя, яка знає про всіх у районі ВСЕ. — Це ти?

— Так, бабусю Галю, — усміхаюся я.

— А це хто? — вона показує на Арсена.

— Це... це Арсен. Мій... наречений.

МЕРТВА тиша.

Потім бабуся Галя кричить так голосно, що мені здається, її чути в Києві:

— НАРЕЧЕНИЙ?! МИРОЧКА ВИХОДИТЬ ЗАМІЖ!

Дві інші бабусі підстрибують:

— ЩО?!

— КОЛИ?!

— А МИ НА ВЕСІЛЛЯ ПІДЕМО?!

Я червонію так, що мені здається, я зараз загорюся:

— Бабусю, ми ще...

— Ой, який гарний хлопець! — бабуся Галя підходить до Арсена, розглядає його. — Високий! Широкоплечий! Міра, ти молодець!

Арсен усміхається — щиро, тепло:

— Дуже приємно. Арсен.

— А я Галина Петрівна! Ти на машині приїхав?

— Так.

— Ой, яка хороша машина! Дорога, мабуть?

Я хапаю Арсена за руку:

— Бабусю Галю, вибачте, нам треба йти! Батьки чекають!

Ми вриваємося в під'їзд, і я чую за спиною:

— Галю, подзвони Люсі! Розкажи!

Арсен сміється:

— Через годину все місто знає?

— Через ДЕСЯТЬ ХВИЛИН, — виправляю я.

Ми піднімаємося сходами — п'ять поверхів, сходи вузькі, на стінах — старі написи і графіті.

Арсен не скаржиться.

Просто йде поруч.

Нарешті — п'ятий поверх.

Двері з номером 47.

Моє серце калатає так, що мені здається, воно зараз вистрибне.

Я дзвоню в дзвінок.

Двері відчиняються миттєво — і там стоїть мама.

---

## Мама: де все стає реальним

Мама — невисока, повна, у фартусі, з розпатланим волоссям і очима, повними сліз.

— МИРОЧКА! — вона кидається до мене, обіймає так міцно, що я ледь дихаю. — Донечко моя! Як же я скучила!

— Мамо, я була два тижні тому...

— ДВА ТИЖНІ! Це вічність!

Вона відпускає мене, повертається до Арсена — і завмирає.

Дивиться на нього так, ніби він — якийсь диво.

— Ви... Арсен? — питає вона тихо.

— Так, — він усміхається, простягає руку. — Дуже приємно, Олено Іванівно.

Мама не бере руку.

Вона просто стоїть, дивиться — і раптом...

Плаче.

ПЛАЧЕ.

— Мамо! — я паникую. — Чому ти плачеш?!

— Бо... бо він такий гарний! — всхлипує мама. — І він приїхав! До нас! У наш Житомир!

Арсен виглядає рівно настільки ж збентеженим, як і я:

— Олено Іванівно, будь ласка, не плачте...

— Я НЕ ПЛАЧУ! — каже мама, витираючи сльози фартухом. — Я просто... щаслива! Заходьте, заходьте!

Ми заходимо в квартиру — маленьку, двокімнатну, зі старими меблями, килимом на стіні, фотографіями на поличках.

Пахне борщем.

Дуже сильно пахне борщем.

— Тату вдома? — питаю я.

— Так! Він на кухні! Чекає! — мама хапає Арсена за руку. — Ходімо, ходімо!

Вона тягне його на кухню, і я йду слідом, намагаючись не сміятися від абсурдності ситуації.

---

## Тато: де все стає ще смішнішим

На кухні за столом сидить тато — великий, з животом, у старій сорочці, зі склянкою горілки перед собою.

Він дивиться на Арсена так, ніби оцінює ворога перед боєм.

— Тату, це Арсен, — кажу я тихо.

Тато повільно встає — він високий, широкий, з руками, що виглядають так, ніби можуть зігнути залізо.

— Арсен, — повторює він. — Той, що хоче одружитися з моєю донькою.

— Так, сер... Володимире Петровичу, — Арсен простягає руку.

Тато дивиться на руку.

Довго.

Дуже довго.

Потім стискає її — міцно, перевіряючи.

Арсен не здригається.

Стискає у відповідь.

Вони стоять так секунд десять — як два бики перед двобоєм.

Нарешті тато відпускає, киває: