РОЗДІЛ 11. Ранок, батьки і криза довіри

Я прокидаюся від того, що сонце б'є мені просто в обличчя.

Не м'яке ранкове світло — а пряме, безжалісне листопадове сонце, яке каже: "Прокидайся, соня, життя не чекає."

Я заплющую очі, повертаюся на бік — і раптом усвідомлюю.

Це не моє ліжко.

Це не моя подушка.

Це не мій ЗАПАХ.

Я різко відкриваю очі.

Велика спальня. Панорамні вікна. Вид на Дніпро.

Арсен.

Я в АРСЕНА.

Моє серце підстрибує так, що мені здається, воно зараз вистрибне через горло і втече.

Я сиджу в ліжку, дивлячись на порожню половину — простирадла злегка зім'яті, подушка тепла.

Він тут спав.

Поруч зі мною.

МИ СПАЛИ РАЗОМ.

Ні, стоп, не так!

Ми просто... заснули. Після розмови. Після поцілунку. Ми сиділи на дивані, розмовляли, я заснула на його плечі, він перніс мене сюди...

Боже, він ПЕРЕНІС мене?!

Я хапаю телефон — дев'ята ранку.

ДЕВ'ЯТА.

Я спізнююся на роботу!

Я вистрибую з ліжка — і тільки тоді помічаю, що на мені не мій одяг.

Чоловіча футболка.

ЙОГО футболка.

Велика, м'яка, пахне ним.

Я червонію так, що мені здається, я зараз загорюся.

З кухні долітає запах кави і щось іще — смажене? Яєчня?

Я обережно виходжу зі спальні, іду коридором — і замираю на порозі кухні.

Арсен стоїть біля плити — у сірих спортивних штанях і чорній футболці, босоніж, з розпатланим волоссям.

Він готує.

ГОТУЄ.

Мільйонер Арсен Вартанян смажить яєчню.

Він обертається, бачить мене — і усміхається:

— Доброго ранку.

Я ковтаю повітря:

— Доброго...

— Снідала?

— Я... ні... але мені треба йти! Я спізнююся на роботу!

Він дивиться на годинник:

— Я подзвонив твоєму начальнику. Сказав, що ти захворіла.

Я моргаю:

— ВИ ЩО ЗРОБИЛИ?!

— Сказав, що ти захворіла, — повторює він спокійно. — Оля передала слухавку начальству. Я пояснив ситуацію.

— ВИ РОЗМОВЛЯЛИ З МОЇМ НАЧАЛЬНИКОМ?!

— Так. Він нормально поставився. Сказав, що ти можеш взяти два дні.

Я закриваю обличчя руками:

— Боже... це кошмар...

Арсен підходить, обережно забирає мої руки:

— Чому кошмар?

— Бо тепер ВСІ знають! Оля точно всім розповість! А начальник подумає, що я...

— Що ти що?

— Що я зв'язалася з багатим чоловіком і тепер прогулюю роботу!

Арсен усміхається:

— Технічно — ти і справді зв'язалася з багатим чоловіком.

Я вдаряю його по плечу — легенько, але він вдає, що йому боляче:

— Ой!

— Не сміятися! Це серйозно!

Він бере моє обличчя в долоні:

— Міро. Дихай. Все нормально. Я все влаштував. Ти маєш два дні відпочинку. Офіційно.

— Але...

— Ніяких "але". Снідай. Потім поговоримо.

Він веде мене до столу, де вже стоять тарілки з яєчнею, тости, кава.

Я сідаю — приголомшена, розгублена, але... голодна.

Дуже голодна.

Ми їмо мовчки, і я намагаюся не дивитися на нього занадто часто.

Але не виходить.

Бо він сидить напроти, п'є каву, дивиться у вікно — і виглядає так... спокійно.

Наче це нормально.

Наче ми робимо це кожного ранку.

— Арсене? — кажу я тихо.

— Так?

— Що тепер?

Він ставить чашку, дивиться на мене:

— Тепер... я хочу познайомитися з твоїми батьками.

Я ледь не давлюся тостом:

— ЩО?!

---

## Данило і Софі: хто все знає

Через годину ми в офісі ARTECH — бо Арсену треба забрати якісь документи.

Я сиджу на дивані в його кабінеті, намагаючись переварити те, що він щойно сказав.

Познайомитися з батьками.

МОЇМИ батьками.

Які живуть у Житомирі.

У панельці.

На п'ятому поверсі без ліфта.

І навіть не знають, що я "заміжня".

Двері кабінету розлітаються — і вбігає Данило.

— ШЕФЕ! Я чув... — він зупиняється, бачить мене. — МІРА!

Я усміхаюся слабо:

— Привіт, Данило...

Він дивиться на мене, потім на Арсена, потім знову на мене:

— Ви... ви разом? Офіційно?

Арсен відповідає спокійно:

— Так.

Данило вистрибує так високо, що я боюся, він проб'є стелю:

— Я ЗНАВ! Я КАЗАВ СОФІ! Вона мені не вірила, але я ЗНАВ!

— Данило, — каже Арсен попереджувально.

— Вибач, вибач, — Данило намагається заспокоїтися, але його очі світяться. — Просто... це ЧУДОВО! Ти, шефе, нарешті знову живеш!

Арсен червоніє — ледь помітно, але червоніє:

— Данило...

— І ви їдете до батьків Міри?

— Звідки ти знаєш? — здивовано питаю я.

Данило підморгує:

— Я знаю все. Це моя робота.

У двері стукають, і заходить Софі — з пакетами, усмішкою і виразом обличчя "я все чула":

— Доброго ранку, голубки!

Я червонію так, що мені здається, я зараз розплавлюся.

— Софі, не треба...

— Що "не треба"? — вона сідає поруч зі мною. — Ви разом. Це офіційно. І це ЧУДОВО.

Вона повертається до Арсена:

— Шефе, їдеш знайомитися з батьками?

— Так, — каже він.

— То тобі треба виглядати... нормально.

— Я виглядаю нормально.

— Ти виглядаш як мільйонер, — поправляє Софі. — А батьки Міри — прості люди. Треба бути... скромнішим.

Арсен дивиться на мене:

— Вона права?

Я киваю:

— Так. Якщо ви приїдете у костюмі за три тисячі доларів, мама впаде в непритомність.

Софі плескає в долоні:

— Тоді їдемо по магазинах!

---

## Шопінг: коли Арсен стає "нормальним"

Через дві години ми в торговому центрі — Софі, Данило, Арсен і я.

Данило коментує все:

— Шефе, це занадто дорого виглядає.

— Це джинси, — каже Арсен.

— Так, але вони виглядають як джинси за двісті доларів.

— Бо вони і коштують двісті доларів.

— ОСЬ ТОМУ треба інші!

Софі знаходить светр — простий, сірий, м'який:

— Це. Одягай.

Арсен дивиться на нього скептично:

— Серйозно?

— Серйозно. Довіряй мені.

Він одягає — і я завмираю.

Бо він виглядає... іншим.