РОЗДІЛ 10. Понеділок, паніка і розмова по душах

Я прокидаюся від того, що телефон дзвонить так наполегливо, ніби там хтось помирає.

Хапаю його, не дивлячись на екран:

— Алло?!

— МІРА! НАРЕШТІ! — кричить у трубку мій найкращий друг Сашко. — Ти жива?! Я тобі писав вчора п'ять разів! Ти де пропала?!

Я сідаю в ліжку, протираю очі:

— Сашк, зараз... — дивлюся на годинник, — дев'ята ранку. Понеділок. Ти чого кричиш?

— Я кричу, бо ти ЗНИКЛА! У неділю! Ми мали йти в кіно, пам'ятаєш?! А ти не відповідала на дзвінки!

Кіно.

О Боже.

Я ЗАБУЛА.

— Сашк, вибач... у мене була... ситуація...

— Яка ситуація?! Ти потрапила в секту?! Тебе викрали?!

— Ні, я... — Я замовкаю, не знаючи, що сказати.

Бо як я поясню?

"Привіт, Сашк, я врізалася в мільйонера, він мене викрав, приволік на переговори, оголосив нареченою, я грала його дівчину на вечірці, а вчора видала всі наші таємниці його ворогу під час обіду"?

— Міра? — голос Сашка стає серйозним. — Ти в порядку?

— Так, — кажу я тихо. — Просто... сталося багато.

— Розкажеш?

— Коли побачимося.

— Сьогодні. Після роботи. "Шуста". Не смій відмовитися.

Я усміхаюся:

— Добре. Буду.

Він кладе слухавку, і я падаю назад на подушку.

Робота.

О Боже, робота.

Я працюю в невеликому кол-центрі — приймаю дзвінки, відповідаю на питання клієнтів, намагаюся не втратити розум від однотипності.

Сьогодні понеділок.

Мені треба йти.

Але я лежу, дивлячись у стелю, і думаю про Арсена.

Про те, як він дивився на мене вчора.

Про те, що сказав: "Може, я не хочу зупинятися."

Що це означало?

Телефон дзвонить знову.

Я хапаю його — і завмираю.

Арсен.

Серце підстрибує.

— Алло? — кажу я, намагаючись звучати нормально.

— Доброго ранку, — його голос теплий, трохи хрипкий, наче він тільки-но прокинувся. — Не розбудив?

— Ні, я... вже не сплю.

— Як ти?

— Нормально. А ви?

— Теж, — він робить паузу. — Міро, у мене пропозиція.

Моє серце калатає швидше:

— Яка?

— Приїдь сьогодні в офіс. Після роботи. Нам треба поговорити.

— Про що?

— Про нас.

Я ледь не впускаю телефон.

Про НАС?!

Про ЯКИЙ "нас"?!

— Я... добре, — кажу я, не довіряючи голосу.

— О котрій ти закінчуєш?

— О шостій.

— Я заїду. Буду біля твого офісу о пів на сьому.

— Але ви ж не знаєте, де я працюю...

— Знаю, — каже він просто. — Вулиця Саксаганського, 33. Кол-центр "ЕкоЗв'язок".

Я завмираю:

— Звідки...

— Я попросив Данила дізнатися. Вибач, якщо це занадто... багато.

Занадто багато?!

Він дізнався, де я працюю!

Це має мене лякати.

Але чомусь... я усміхаюся.

— Ні, — кажу я тихо. — Це нормально.

— То побачимося?

— Побачимося.

Він кладе слухавку.

А я сиджу, стискаючи телефон, і розумію:

Сьогоднішній день буде довгим.

ДУЖЕ довгим.

---

## Робота: де час зупинився

Кол-центр "ЕкоЗв'язок" — це open-space на п'ятому поверсі старого офісного центру, де працює двадцять людей у навушниках, які цілий день відповідають на одні й ті самі питання.

"Так, ваш платіж надійшов."

"Ні, ми не можемо повернути гроші."

"Будь ласка, очікуйте на лінії."

Я сиджу за своїм столом, дивлюся на монітор і намагаюся зосередитися.

Але в голові — тільки Арсен.

І те, що він хоче "поговорити про нас."

Поруч сидить моя колега, Оля, — дівчина років двадцяти п'яти, з яскраво-рудим волоссям і талантом дізнаватися чужі таємниці.

Вона поглядає на мене підозріло:

— Міра, ти сьогодні дивна.

— Я завжди дивна, — бурмочу я, намагаючись не дивитися на годинник.

— Ні, сьогодні — особливо. Ти усміхаєшся в телефон. УСМІХАЄШСЯ. До телефона.

Я червонію:

— Не усміхаюся.

— Усміхаєшся. Розказуй. Хлопець?

— Ні!

— То чого червонієш?

— Оль, не зараз...

Вона нахиляється ближче, її очі світяться:

— Міра Коваленко, я знаю тебе три роки. Ти НІКОЛИ не усміхалася так. Що сталося? Познайомилася з кимось?

Я ковтаю повітря:

— Можна сказати і так...

— І ХТО?!

— Оль, тихіше!

Але вже пізно — кілька колег обертаються, дивлячись на нас.

Оля шепоче:

— Розказуй. НЕГАЙНО.

Я зітхаю:

— Я... врізалася в нього на машині.

— ЩО?!

— Тихіше!

— Вибач, вибач, — вона знижує голос. — Ти врізалася? І що?

— І він... він мене... взяв на переговори.

Оля моргає:

— Що?

— Довга історія. Дуже довга. Але коротко — я зараз граю його наречену.

Оля дивиться на мене так, ніби я тільки-що сказала, що літаю на драконі:

— Наречену. Ти. Граєш. Наречену.

— Так.

— Якогось чоловіка, в якого ти врізалася.

— Так.

— І він... багатий?

— Мільйонер.

Оля відкидається на спинку крісла:

— Міра. Це... це ненормально.

— Я знаю.

— І що тепер?

— Не знаю. Він сказав, що хоче поговорити.

— Про що?

— Про нас.

Оля хапає мене за руку:

— МІРА! Він закохався!

— Ні! Не закохався! Ми просто... грали!

— А ти?

Я завмираю:

— Що "я"?

— Ти закохалася?

Питання зависає в повітрі.

Я не знаю, що відповісти.

Бо якщо я кажу "ні" — це брехня.

Але якщо кажу "так"...

То це змінює все.

— Не знаю, — шепочу я.

Оля стискає мою руку:

— Міра. Будь обережна. Багаті чоловіки — це складно.

— Я знаю.

— Але якщо він справжній... не відпускай.

Я киваю, не довіряючи голосу.

Решту дня я працюю на автопілоті, відповідаю на дзвінки, дивлюся на годинник кожні п'ять хвилин.

І коли нарешті настає шоста...

Я хапаю сумку і біжу.

---

## Зустріч: коли все стає серйозним

Біля входу в офісний центр стоїть ТА САМА чорна машина.

Та сама, в яку я врізалася.

Та сама, в якій мене везли на переговори.