РОЗДІЛ 9. Обід, провокації і нервовий зрив по-українськи

Ресторан, куди нас запросив Максим, називається "Vele Rosse" — італійська кухня, панорамний вид на Дніпро, ціни, від яких у мене очі на лоб.

Ми заходимо, і мене одразу зустрічає запах трюфелів, дорогого вина і грошей.

Багато грошей.

Максим сидить за столом біля вікна — розслаблений, усміхнений, у світлому светрі та джинсах, наче ми зібралися на дружню каву, а не на словесний двобій.

Поруч із ним — Єва.

Звісно.

Бо чому б ні?

— Арсене! Міро! — Максим встає, розводить руки, наче ми — його найкращі друзі. — Як же я радий! Сідайте, сідайте!

Ми сідаємо.

Арсен — напружений, як струна перед розривом.

Я — намагаюся виглядати спокійною, але моє коліно під столом труситься так, ніби там живе окремий організм.

Офіціант приносить меню — величезне, шкіряне, із золотими літерами.

Я відкриваю його і розумію, що половину назв не можу прочитати.

"Risotto ai funghi porcini."

"Tagliatelle al tartufo nero."

Що це взагалі таке?!

— Рекомендую равіолі з ricotta та шпинатом, — каже Максим, усміхаючись до мене. — Тут їх готують божественно.

— Дякую, — бовкаю я, закриваючи меню, бо інакше зараз почну плакати від незрозумілості.

Арсен замовляє щось італійською — легко, впевнено, наче народився в Римі.

Я замовляю те саме, що й він, бо не маю сил вибирати.

Максим усміхається ширше:

— Міро, ви так довіряєте Арсену? Навіть у виборі їжі?

Я моргаю:

— Я... так. Він має хороший смак.

— У їжі — точно, — каже Максим, і в його голосі чується щось неприємне. — А в жінках... ну, це вже питання.

Арсен стискає щелепу так, що я чую скрип.

Єва тихо каже:

— Максиме...

— Що? — він повертається до неї невинно. — Я просто жартую!

— Це не схоже на жарт, — холодно каже Арсен.

Максим сміється:

— О, Арсене, ти завжди такий серйозний! Розслабся! Ми ж друзі!

— Ми не друзі, — каже Арсен рівно. — Ми — колишні партнери. Є різниця.

Тиша.

Напружена, важка.

Єва нервово крутить серветку в руках.

Я ковтаю повітря і намагаюся виглядати так, ніби мені не страшно.

Офіціант приносить вино — червоне, дороге, з назвою, яку я не встигаю прочитати.

Максим наливає всім, піднімає келих:

— За старих друзів і нові починання!

Ми піднімаємо келихи — мовчки, напружено.

П'ємо.

Я роблю ковток — і ледь не кашляю.

Це вино таке терпке, що мені здається, воно зроблене з дубової кори.

Але я усміхаюся, наче це найсмачніше, що я куштувала.

Максим спостерігає за мною:

— Подобається?

— Дуже, — брешу я.

Він усміхається, але в його очах — недовіра.

---

## Перша атака: про минуле

Приносять закуски — щось із морепродуктами, зеленню та соусом, який виглядає як витвір мистецтва.

Я беру виделку і намагаюся їсти елегантно.

Максим спостерігає, потім раптом питає:

— Міро, а розкажіть — як ваші батьки поставилися до того, що ви виходите заміж за Арсена?

Я ледь не давлюся креветкою.

Батьки.

МОЇ БАТЬКИ.

Які навіть не знають, що я тут сиджу.

— Вони... — починаю я, шукаючи слова, — ...дуже раді.

— Раді? — повторює Максим. — А вони вже зустрічалися з Арсеном?

Моє серце падає кудись у п'яти.

— Ми... плануємо зустріч, — кажу я.

— Коли?

— Незабаром.

— А де вони живуть?

— За містом, — швидко відповідає Арсен.

Максим киває, але я бачу — він не вірить.

— За містом, — повторює він. — Цікаво. А чим вони займаються?

Я відкриваю рот — і раптом у моїй голові щось клацає.

Стрес.

Він досяг критичної точки.

І мій мозок вирішує, що зараз — ідеальний момент для ПОВНОЇ ЧЕСНОСТІ.

— Мама — бібліотекарка, тато — водій маршрутки, — видаю я на одному диханні.

Тиша.

МЕРТВА тиша.

Арсен дивиться на мене з виразом особи, яка тільки-що побачила, як її світ руйнується.

Максим моргає — раз, другий.

Єва здивовано підіймає брови.

А я продовжую — бо коли вже почала, то чому б не добити:

— Вони чудові люди! Тато возить людей уже двадцять років, мама знає всі книжки в бібліотеці напам'ять! Вони живуть у Житомирі, в панельці, на п'ятому поверсі без ліфта, але вони ЩАСЛИВІ!

Арсен закриває очі.

Максим усміхається — широко, тріумфально:

— Яке... мило.

Я розумію, що облажалася.

ПОВНІСТЮ облажалася.

Арсен під столом стискає мою руку — міцно, майже болісно.

Попередження.

Але пізно.

Максим нахиляється вперед:

— То ви, Міро, із... простої родини?

— Так, — кажу я, піднімаючи підборіддя. — І що з того?

Він усміхається:

— Нічого. Просто... цікаво. Арсен завжди вибирав жінок із певного... кола.

— Я не вибирав, — холодно каже Арсен. — Я закохався.

Максим сміється:

— Закохався! Як романтично!

Єва тихо каже:

— Максиме, досить.

— Що "досить"? Я просто цікавлюся!

Арсен різко встає:

— Нам треба йти.

— Але ви ще не доїли! — протестує Максим.

— Я втратив апетит, — каже Арсен, беручи мене за руку. — Міро, ходімо.

Я встаю — на трясучихся ногах.

Ми йдемо до виходу, а за спиною чую голос Максима:

— Передавайте вітання батькам, Міро! Особливо татові-водію!

Я стискаю зуби, щоб не обернутися і не кинути в нього чимось.

---

У машині: вибух

Ми сідаємо в машину, і Арсен мовчить.

МОВЧИТЬ.

Це гірше за крик.

Я сиджу, дивлячись у вікно, і відчуваю, як сльози підступають до очей.

Нарешті я не витримую:

— Вибачте.

Мовчання.

— Арсене, мені дуже шкода. Я не хотіла... я просто... стрес... і я...

— Зупинись, — каже він тихо.

Я замовкаю.

Він повертається до мене — і в його очах немає гніву.

Є щось інше.

— Ти сказала правду, — каже він.

— Так. І все зіпсувала.

— Ні, — він хитає головою. — Ти нічого не зіпсувала.

Я моргаю: