РОЗДІЛ 6. Вечірка, вовки і перша атака

Коли ми входимо в "Сад Богемію", я розумію, що всі мої страхи були не марними — вони були недостатніми.

Тут не просто багато людей.

Тут — інший біологічний вид.

Жінки в сукнях, які коштують як квартира. Чоловіки в костюмах, пошитих на замовлення в Мілані. Прикраси, що виблискують під світлом люстр, наче зірки, які впали на землю і вирішили залишитися.

Усі вони розмовляють, сміються, тримають келихи з шампанським і виглядають так, ніби народилися з упевненістю в крові.

А я — ні.

Я народилася з тривожністю і схильністю падати на рівному місці.

Арсен відчуває, як я напружуюся, бо його рука на моїй спині стає міцнішою.

— Дихай, — шепоче він.

— Намагаюся, — шепочу я у відповідь. — Але здається, мої легені теж злякалися і поїхали у відпустку.

Він тихо, ледь чутно сміється.

І знову — це диво. Арсен сміється.

Офіціант у білій сорочці підходить із сріблястим підносом:

— Шампанське?

Арсен бере два келихи і один передає мені.

Я хапаю його, наче рятівний круг у відкритому морі.

— Тільки не вихлюпни на себе, — шепоче Арсен.

— Дякую за віру в мене, — огризаюся я.

Він усміхається.

УСМІХАЄТЬСЯ.

Я ледь не впускаю келих.

Хто це взагалі? Де справжній Арсен — холодний, закритий, наче сейф у швейцарському банку?

Ми повільно рухаємося залою, і я відчуваю на собі погляди.

Багато поглядів.

Оціночних. Здивованих. Цікавих.

— Хто це з Арсеном? — чую я жіночий шепіт десь зліва.

— Поняття не маю. Вперше бачу.

— Вона красива, але... не в його стилі.

— У нього взагалі є стиль? Він же не підпускає до себе жінок після тієї історії з Євою.

Я стискаю келих сильніше.

Арсен нахиляється до мене, його губи майже торкаються мого вуха:

— Не слухай. Вони просто заздрять.

— Чому? — шепочу я. — Я ж ніхто.

Він зупиняється. Повертається до мене. Дивиться так, що мені здається, час сповільнюється.

— Ти — не ніхто, — каже він тихо, але твердо. — Ти — зі мною. А це робить тебе найважливішою людиною в цій залі.

Моє серце робить таке сальто, що я здивована, чому воно ще не вискочило назовні.

— Арсене...

— Так?

Я хочу щось сказати — щось важливе, справжнє — але раптом...

— Арсен! Старий друже!

Голос, який розрізає момент, наче ніж.

Ми обоє обертаємося.

І от він.

Максим.

 Максим: усмішка хижака

Максим виглядає ще краще, ніж у ресторані.

Ідеальний костюм кольору графіту. Біла сорочка без краватки — розстебнута на дві ґудзики, casual-елегантність. Волосся зачесане назад. Усмішка, яка світиться, як реклама, але не гріє.

Поруч із ним — жінка.

Висока. Струнка. Світле волосся зібране у витончений пучок. Сукня кольору шампанського, яка сидить так, ніби її пошили безпосередньо на тілі.

Вона дивиться на Арсена.

І я бачу щось у її очах.

Біль.

Тугу.

Жаль.

Боже ні.

Це Єва.

Арсен поруч зі мною перетворюється на камінь.

Він не рухається. Не моргає. Навіть, здається, не дихає.

Максим підходить, простягає руку:

— Арсене, як давно ми не бачилися! Ти виглядаєш чудово. Напружена робота йде на користь, бачу.

Арсен стискає його руку — коротко, формально, холодно:

— Максиме.

— А це, мабуть, та сама Міра? — Максим повертається до мене з усмішкою, яка нагадує оскал. — Чарівно. Просто чарівно.

Він бере мою руку і цілує.

Я здригаюся.

Арсен стискає щелепу так, що я чую скрегіт зубів.

— Міро, — каже Максим, не відпускаючи моєї руки, — я Максим. Старий друг Арсена. Ми з ним пройшли багато разом. Правда ж, Арсене?

— Щось таке, — буркає Арсен.

Єва нарешті заговорює — її голос м'який, оксамитовий, але з ледь помітною ноткою сумуму:

— Привіт, Арсене.

Він дивиться на неї. Одну секунду. Не більше.

— Єва.

Тиша.

Напружена, як струна перед розривом.

Максим сміється — легко, розслаблено, наче нічого не відбувається:

— Ну що ж, яке збіг! Ми всі тут, разом. Як за старих добрих часів.

— Старі часи закінчилися, — каже Арсен холодно.

— О, не будь таким серйозним! — Максим плеснув Арсена по плечу, і я бачу, як той ледь стримується, щоб не відсмикнути руку. — Сьогодні свято! Давайте випиймо за нові початки!

Він підіймає келих.

Ми робимо те саме — автоматично, наче маріонетки.

— За нові початки, — повторює Максим, дивлячись на мене. — І за нові... пари.

Єва здригається.

Арсен стискає мою руку так міцно, що мені майже боляче.

Ми чокаємося.

П'ємо.

І я відчуваю, як усередині мене щось стискається у вузол.

Це не просто гра.

Це війна.

---

## Розмова з Євою: жінка, яка залишила шрами

Після тосту Максим іде розмовляти з якимись бізнесменами, кинувши через плече:

— Євочко, поговори з нареченою Арсена. Жіночі справи, так?

Єва киває, хоч у її очах я бачу щось інше — страх.

Арсен дивиться на мене:

— Міро, все буде добре?

Я киваю, хоча зовсім не впевнена.

Він іде до групи чоловіків — мабуть, партнерів по бізнесу — і я залишаюся наодинці з Євою.

Вона дивиться на мене довго, вивчаюче.

Потім усміхається — сумно, щиро:

— Він справді красивий, правда?

Я моргаю:

— Вибачте?

— Арсен. Він... особливий. Коли він дивиться на тебе — ти відчуваєш, що ти єдина у всесвіті.

Я ковтаю грудку в горлі.

— Чому ви мені це говорите?

Єва робить ковток шампанського, її рука ледь тремтить:

— Бо я хочу, щоб ти знала... він не такий, як інші. Він не прощає. Він не забуває. І якщо ти зробиш йому боляче...

— Я не зроблю, — кажу я швидко.

Вона дивиться на мене здивовано:

— Ти справді його любиш?

Питання зависає в повітрі.

Я не знаю, що відповісти.

Бо якщо кажу "так" — це брехня.

Але якщо кажу "ні"...

Чому тоді моє серце калатає так, ніби правда?