РОЗДІЛ 4. Листопадовий Київ і команда свідків

Листопад у Київі — це коли небо вирішує, що сонце — перехідна помилка еволюції, і замість нього видає тобі сірі хмари, дрібний дощ і настрій "хочу під ковдру з серіалом".

Але я не під ковдрою.

Я в офісі ARTECH Global Solutions.

Так, в ОФІСІ.

Того самого чоловіка, який учора викрав мене після ДТП, приволік на китайські переговори, оголосив дружиною, а потім — НАРЕЧEНОЮ, і тепер чомусь вирішив, що я маю... працювати тут?

Ні, серйозно.

Сьогодні вранці мені подзвонили з незнайомого номера.

Я, звісно, не взяла.

Хто бере незнайомі номери о восьмій ранку? Тільки божевільні.

Але потім прийшло повідомлення:

**"Міро, це Арсен. Приїжджай до офісу о 10:00. Адреса: вулиця Інститутська, 2. Businеss-центр "Форум". Буде водій."**

Водій?!

Я подивилася у вікно свого мікрорайону на Борщагівці, де сусіди сушать білизну на балконах, а під під'їздом стоять три однакові "Логани".

Водій.

Мені.

Я засміялася.

Потім — заплакала.

Потім — поїхала.

---

## Офіс ARTECH: територія іншої реальності

Коли я входжу до скляного бізнес-центру, мене зустрічає охоронець, який виглядає так, ніби тренується душити ведмедів голими руками.

— Ви до кого? — питає він з інтонацією "один рух — і кличу підкріплення".

— Я... до Арсена... Вартанян... — бовкну я, відчуваючи себе школяркою перед директором.

Охоронець щось перевіряє в планшеті, потім киває:

— Дев'ятий поверх. Вас чекають.

Мене.

Чекають.

Ліфт їде вгору так плавно, що я навіть не відчуваю руху — тільки цифри міняються на табло, наче магія.

Дев'ятий поверх.

Двері відчиняються — і я потрапляю в інший світ.

Величезний open-space з панорамними вікнами, крізь які видно Дніпро, міст Патона і сірі листопадові хмари, що нависли над містом.

Білі столи. Чорні крісла. Мінімалізм, хайтек і запах дорогої кави.

Люди в костюмах снують туди-сюди з ноутбуками та папками, розмовляють англійською, німецькою, китайською.

Я стою посеред цього всього у своїх джинсах, кросівках і светрі з H&M, відчуваючи себе випадковою статисткою на зйомках "Форсажу".

І тут до мене підходить ВІН.

---

## Данило: PR-менеджер і офіційний хаос

— Ти Міра? — питає молодий хлопець з кучерявим волоссям, окулярами в тонкій оправі та усмішкою, що світиться, наче реклама зубної пасти.

Я киваю, не довіряючи голосу.

— О, слава Богу! — він простягає руку. — Данило. PR-менеджер, антикризовий піарник, особистий психолог Арсена і людина, яка тримає цю компанію на плаву, коли шеф вирішує зробити щось божевільне. Наприклад, привести на переговори жінку, яку він знає... скільки? День?

Я червонію так, що мені здається, я світжуся.

— Півтора, — бовкну я.

— ПІВТОРА ДНЯ! — Данило сміється так голосно, що кілька людей обертаються. — Боже, він справді з'їхав. Я знав, що колись станеться щось таке, але щоб ТАК...

— Данило, — холодний голос Арсена розрізає простір, наче ніж.

Я здригаюся.

Він стоїть біля свого кабінету — скляної кімнати у кутку офісу — у чорному костюмі, білій сорочці, з виразом обличчя, що каже: "Ще одне слово — і ти звільнений".

Данило усміхається ще ширше:

— Шефе, доброго ранку! Я тільки-но знайомився з твоєю... гм... нареченою.

Арсен стискає щелепу так, що я чую це звідси.

— До мене. Обоє, — наказує він і зникає в кабінеті.

Данило підморгує мені:

— Не хвилюйся. Він завжди такий. Це його спосіб казати "доброго ранку".

---

## Кабінет Арсена: перша правда

Кабінет Арсена — це мінімалізм, помножений на контроль.

Великий стіл. Два монітори. Жодних зайвих деталей.

Тільки одна фотографія на поличці — чоловік у військовій формі, схожий на Арсена, але старший. Батько? Брат?

Я не встигаю придивитися, бо Арсен сідає за стіл і дивиться на мене так, ніби я — звіт, який він має перевірити.

— Сідай, — каже він.

Я сідаю.

Данило залишається стояти, спершись на шафу, з виразом обличчя "це буде весело".

Арсен складає руки на столі.

— Міро, ситуація складніша, ніж я думав.

— Ви щойно це зрозуміли? — вириваюся я.

Данило ледь стримує сміх.

Арсен кидає на нього короткий погляд — "ти наступний" — і продовжує:

— Максим — не просто знайомий. Він — колишній партнер по бізнесу. Ми разом починали ARTECH п'ять років тому. Потім... сталася низка подій, через які ми розійшлися. Він створив свою компанію. Конкурент.

Я ковтаю повітря.

— І тепер він...

— Він шукає слабкі місця, — каже Арсен рівно. — Він знає, що я ніколи не підпускав до себе жінок після... — він зупиняється.

Данило втручається м'яко:

— Після Єви.

Арсен кидає на нього вбивчий погляд, але Данило не здається:

— Шефе, якщо Міра має грати твою наречену, вона має знати базові факти. Інакше на вечірці її розкусять за п'ять хвилин.

Я дивлюся на Арсена, чекаючи.

Він стискає кулаки.

Потім видихає.

— Єва — моя колишня дівчина. Три роки тому. Ми мали одружуватися. За тиждень до весілля вона зізналася, що зустрічалася з Максимом. Паралельно. Півроку.

Мене наче вдарили.

— Боже...

— Вона пішла до нього, — продовжує Арсен тоном, що нічого не видає. — Забрала частину клієнтів. Злила йому інформацію про наші проекти. Ми ледь не збанкрутували.

Данило додає:

— Арсен відбудував компанію з нуля. За два роки. Але з тих пір він...

— Не довіряю, — закінчує Арсен холодно. — Нікому.

Тиша.

Важка.

Болюча.

Я дивлюся на нього і раптом розумію — той холод, та стіна, що він тримає навколо себе, — не характер.

Це захист.

— Тому Максим не повірить, що у вас хтось є, — кажу я тихо.

— Саме тому, — киває Арсен. — Він думає, що я назавжди закритий. Якщо він побачить тріщину — використає її.

— Але... чому я? — питаю я. — Чому ви не найняли професійну акторку або...

Данило сміється: