РОЗДІЛ 4. Листопадовий Київ і команда свідків

Листопад у Києві — це коли небо вирішує, що сонце було помилкою еволюції, і замість нього видає сірі хмари, дрібний дощ і настрій «хочу під ковдру з серіалом».

Але я не під ковдрою.

Я в офісі ARTECH Global Solutions.

Так. В офісі.

Того самого чоловіка, який учора викрав мене після ДТП, приволік на китайські переговори, оголосив дружиною, а потім — нареченою. І тепер чомусь вирішив, що я маю… працювати тут.

Ні, серйозно.

Сьогодні вранці мені подзвонили з незнайомого номера. Я, звісно, не взяла. Хто бере незнайомі номери о восьмій ранку? Тільки божевільні.

Потім прийшло повідомлення:

**«Міро, це Арсен. Приїжджай до офісу о 10:00. Адреса: вулиця Інститутська, 2. Бізнес-центр „Форум“. Буде водій.»**

Водій.

Мені.

Я подивилася у вікно свого мікрорайону на Борщагівці — сусіди сушать білизну на балконах, під під’їздом стоять три однакові «Логани» — і засміялася.

Потім заплакала.

Потім поїхала.

---

**Офіс ARTECH: територія іншої реальності**

Коли я входжу до скляного бізнес-центру, мене зустрічає охоронець, який виглядає так, ніби тренується душити ведмедів голими руками.

— Ви до кого? — питає з інтонацією «один рух — і кличу підкріплення».

— Я… до Арсена… Вартанян… — бовкну, відчуваючи себе школяркою перед директором.

Охоронець щось перевіряє в планшеті й киває:

— Дев’ятий поверх. Вас чекають.

Мене. Чекають.

Ліфт їде вгору так плавно, що я навіть не відчуваю руху — тільки цифри міняються на табло, наче магія.

Дев’ятий поверх.

Двері відчиняються — і я потрапляю в інший світ.

Величезний open-space з панорамними вікнами. За склом — Дніпро, міст Патона і сірі листопадові хмари, що нависли над містом. Білі столи. Чорні крісла. Мінімалізм, хайтек і запах дорогої кави. Люди в костюмах снують із ноутбуками й папками, розмовляють англійською, німецькою, китайською.

Я стою посеред цього всього у джинсах, кросівках і светрі з H&M, відчуваючи себе випадковою статисткою на зйомках «Форсажу».

І тут до мене підходить він.

---

**Данило: PR-менеджер і офіційний хаос**

— Ти Міра? — питає молодий хлопець із кучерявим волоссям, окулярами в тонкій оправі й усмішкою, що світиться, наче реклама зубної пасти.

Я киваю, не довіряючи голосу.

— О, слава Богу! — він простягає руку. — Данило. PR-менеджер, антикризовий піарник, особистий психолог Арсена і людина, яка тримає цю компанію на плаву, коли шеф вирішує зробити щось божевільне. Наприклад, привести на переговори жінку, яку він знає… скільки? День?

Я червонію так, що, здається, свічуся.

— Півтора, — бовкну.

— ПІВТОРА ДНЯ! — Данило сміється так голосно, що кілька людей обертаються. — Боже, він справді з’їхав. Я знав, що колись станеться щось таке, але щоб ТАК…

— Данило, — холодний голос Арсена розрізає простір, наче ніж.

Я здригаюся.

Він стоїть біля свого кабінету — скляної кімнати в кутку офісу — у чорному костюмі, білій сорочці, з виразом «ще одне слово — і ти звільнений».

Данило усміхається ще ширше:

— Шефе, доброго ранку! Я тільки-но знайомився з твоєю… гм… нареченою.

Арсен стискає щелепу так, що я чую це звідси.

— До мене. Обоє, — наказує й зникає в кабінеті.

Данило підморгує мені:

— Не хвилюйся. Він завжди такий. Це його спосіб казати «доброго ранку».

---

**Кабінет Арсена: перша правда**

Кабінет Арсена — мінімалізм, помножений на контроль. Великий стіл. Два монітори. Жодних зайвих деталей. Тільки одна фотографія на поличці — чоловік у військовій формі, схожий на Арсена, але старший. Батько? Брат?

Я не встигаю придивитися. Арсен сідає за стіл і дивиться на мене так, ніби я — звіт, який треба перевірити.

— Сідай.

Я сідаю. Данило залишається стояти, спершись на шафу, з виразом «це буде весело».

Арсен складає руки на столі.

— Міро, ситуація складніша, ніж я думав.

— Ви щойно це зрозуміли? — виривається в мене.

Данило ледь стримує сміх. Арсен кидає на нього короткий погляд «ти наступний» і продовжує:

— Максим — не просто знайомий. Він колишній партнер по бізнесу. Ми разом починали ARTECH п’ять років тому. Потім… сталася низка подій, через які ми розійшлися. Він створив свою компанію. Конкурент.

Я ковтаю повітря.

— І тепер він…

— Він шукає слабкі місця, — каже Арсен рівно. — Він знає, що я ніколи не підпускав до себе жінок після…

Він зупиняється.

Данило втручається м’яко:

— Після Єви.

Арсен кидає на нього вбивчий погляд, але Данило не здається:

— Шефе, якщо Міра має грати твою наречену, вона має знати базові факти. Інакше на вечірці її розкусять за п’ять хвилин.

Я дивлюся на Арсена, чекаючи.

Він стискає кулаки. Потім видихає.

— Єва — моя колишня дівчина. Три роки тому. Ми мали одружуватися. За тиждень до весілля вона зізналася, що зустрічалася з Максимом. Паралельно. Півроку.

Мене наче вдарили.

— Боже…

— Вона пішла до нього, — продовжує Арсен тоном, що нічого не видає. — Забрала частину клієнтів. Злила йому інформацію про наші проекти. Ми ледь не збанкрутували.

Данило додає:

— Арсен відбудував компанію з нуля. За два роки. Але з тих пір він…

— Не довіряю, — закінчує Арсен холодно. — Нікому.

Тиша. Важка. Болюча.

Я дивлюся на нього й раптом розумію: той холод, та стіна навколо нього — не характер. Це захист.

— Тому Максим не повірить, що у вас хтось є, — кажу тихо.

— Саме тому. Він думає, що я назавжди закритий. Якщо побачить тріщину — використає її.

— Але… чому я? Чому ви не найняли професійну акторку?

Данило сміється:

— Бо професіонал виглядав би занадто ідеально. А ти… — він шукає слова.

— Справжня, — несподівано каже Арсен тихо.

Я здригаюся. Він дивиться на мене.

— Ти справжня, Міро. Ти не граєш. Ти… — зупиняється, ніби сам не певний, чи хоче продовжувати. — Ти така, якою Максим не повірить, що я міг би обрати. Тому він повірить, що це правда.