РОЗДІЛ 3. Небажаний гість і перша брехня

Я відчуваю, як Арсен поруч зі мною перетворюється на крижану стіну. Мить — і він вже зовсім інший.

Не образно — буквально. Це не метафора, це фізична зміна, яку можна побачити неозброєним оком.

Його постава змінюється миттєво, плечі розправляються ще ширше, спина випрямляється до абсолютної прямої лінії, а погляд стає таким холодним, таким крижаним, що я мимоволі роблю крок убік, інстинктивно, ніби намагаюся не потрапити під крижаний дощ, не опинитися в зоні ураження цього холоду.

Чоловік у плащі наближається до нас повільно, навмисно повільно, з тією особливою впевненістю в кроці, яка буває тільки в людей, що звикли отримувати все, що хочуть, без виключень, без відмов, без компромісів.

Він високий — ледь нижчий за Арсена, різниця десь у пару сантиметрів, з ретельно, майже педантично зачесаним волоссям назад, блискучим від стайлінгу, та усмішкою, яка розтягує губи, але абсолютно не торкається очей, не досягає їх, залишаючи їх холодними і пильними.

Дорогий годинник на зап'ясті — швейцарський, ексклюзивний. Ідеальний костюм, пошитий на замовлення, що сидить бездоганно. Запах cologne, важкого, деревного, східного — того cologne, який коштує більше, ніж моя оренда квартири за місяць, а може й за два.

Але щось у ньому... неправильне. Щось, що не можна визначити одразу, але що відчувається інстинктом.

Наче хижак, небезпечний, кровожерливий, що спритно прикидається домашнім котом, милим і пухнастим.

— Арсене, — каже він, розтягуючи слова, смакуючи кожен склад. — Скільки років, скільки зим. Скільки води утекло.

— Недостатньо, — відповідає Арсен так холодно, так різко, що я мимоволі тремчу, відчуваючи, як по спині біжать мурашки. — Недостатньо, щоб я забув.

Чоловік сміється — легко, розслаблено, звучно, але в його очах, в їхніх глибинах, танцює щось неприємне, щось темне, щось загрозливе.

— Все такий же гостинний, бачу, — каже він іронічно. — Нічого не змінилося. — Він нарешті, повільно, переводить погляд із Арсена на мене, сканує мене з голови до ніг. — А це хто? Нова... асистентка?

Останнє слово він вимовляє так, з таким натяком, з такою інтонацією, що мені хочеться провалитися крізь підлогу, зникнути, розчинитися в повітрі.

Я відкриваю рота, набираю повітря, щоб щось сказати — будь-що, хоч щось, навіть просто своє ім'я, представитися, — але Арсен раптово, різко робить крок уперед.

Між мною і незнайомцем. Заступає мене своїм тілом.

Захисний жест. Інстинктивний. Автоматичний.

Мій мозок тупцює на місці, крутиться в циклі, намагаючись обробити цю інформацію, зрозуміти, що відбувається.

— Вона не асистентка, — каже Арсен рівно, твердо, без жодних коливань у голосі.

— О? — брова незнайомця повільно, іронічно злітає вгору. — Тоді хто? Хто ця прекрасна особа?

Пауза.

Довга. Нестерпно довга.

Напружена, як натягнута струна перед розривом.

Я бачу, відчуваю, як Арсен стискає пальці в міцний кулак, потім розтискає їх. Раз. Повільно. Другий. Контрольовано.

Він думає. Я відчуваю, як у його голові крутяться шестерні.

Швидко. Блискавично. Прораховує всі можливі варіанти.

Розраховує наслідки, як шаховий гросмейстер на турнірі, як стратег на полі бою.

І тоді він робить те, чого я точно, абсолютно точно не чекала, що не могла передбачити:

Повертається до мене, обертається всім корпусом, бере мене за руку — міцно, впевнено, але якось дивно тепло, приємно — і каже чітко, голосно:

— Міра — моя наречена.

Час зупиняється. Світ завмирає.

Серце пропускає удар. Болісно вдаряється об груди.

Може, три удари пропускає.

Може, зупиняється взагалі.

Я дивлюся на нього з виразом особи, яка щойно довідалася, що земля плоска, динозаври досі живі і ходять серед нас, а гравітація — це всесвітня змова науковців.

НАРЕЧЕНА?! Він щойно сказав «наречена»?!

НАРЕЧЕНА?!! ЯК?! КОЛИ?!

Він що, зовсім з'їхав з глузду?! Він втратив останні залишки розуму?!

Але Арсен дивиться на мене так спокійно, так впевнено, з такою незворушністю в очах, що я майже — МАЙЖЕ — вірю йому сама, майже вірю, що це правда.

Його рука стискає мою міцніше, пальці сплітаються з моїми.

Попередження. Німе, але зрозуміле.

Прохання. Невимовлене, але відчутне.

Наказ. М'який, але чіткий.

«Грай зі мною. Підіграй. Довірся.»

І я, Господи прости мене за це, граю. Я піддаюся цій божевільній грі.

— Т-так, — вимовляю я, намагаючись не здихатися, не видати паніку в голосі. — Я... я наречена. Його наречена.

Незнайомець дивиться на нас обох так, з таким здивуванням, ніби ми щойно серйозно заявили, що відкрили портал у паралельний всесвіт і зараз туди підемо.

— Наречена, — повторює він повільно, ретельно, смакуючи слово, перекочуючи його на язику. — Арсен. Ти. Одружуєшся. Насправді одружуєшся.

— Так, — відповідає Арсен без найменшої тіні сумніву, без вагань.

— І коли ж ти встиг... зв'язатися? Як це сталося? — у голосі незнайомця з'являється щось гостре, колюче, як осколок скла.

Арсен не моргає, не відводить погляду:

— Досить давно. Вже давно. Просто не афішував, не розповсюджувався про це.

— Цікаво, — чоловік усміхається, але усмішка більше нагадує оскал хижої тварини. — Дуже, дуже цікаво. Особливо враховуючи те, що ще півроку тому, буквально влітку, ти клявся мені, клявся що більше ніколи, ні за яких обставин не дозволиш жодній жінці наблизитися до себе.

Я здригаюся, мимовільно, тіло реагує швидше за розум.

Що? Про що він говорить? Що сталося півроку тому?

Арсен стискає мою руку ще міцніше, майже до болю, і я розумію — я щойно зачепила щось дуже особисте, щось приховане.

Щось болюче. Щось, що залишило шрам.

Щось, про що він категорично не хоче говорити, особливо з цією людиною.

— Люди змінюються, Максиме, — каже він холодно, різко. — Життя змінює. Обставини змінюють.

Максим. Отже, це його ім'я.

Значить, це його ім'я — Максим.

І з того, як Арсен його вимовляє, з якою інтонацією, з яким холодом, стає абсолютно зрозуміло — вони знають один одного довго, багато років.