РОЗДІЛ 3. Небажаний гість і перша брехня

Я відчуваю, як Арсен поруч зі мною перетворюється на крижану стіну. Мить — і він уже зовсім інший.

Не образно. Буквально. Це фізична зміна, яку видно неозброєним оком.

Постава змінюється миттєво. Плечі розправляються ще ширше. Спина випрямляється до абсолютної прямої лінії. Погляд стає таким холодним, таким крижаним, що я мимоволі роблю крок убік — інстинктивно, ніби намагаюся не потрапити під крижаний дощ, не опинитися в зоні ураження.

Чоловік у плащі наближається повільно. Навмисно повільно. З тією особливою впевненістю в кроці, яка буває тільки в людей, що звикли отримувати все, що хочуть. Без винятків. Без відмов. Без компромісів.

Він високий — ледь нижчий за Арсена, різниця в пару сантиметрів. Волосся ретельно, майже педантично зачесане назад, блищить від стайлінгу. Усмішка розтягує губи, але абсолютно не торкається очей — залишає їх холодними й пильними.

На зап’ясті — дорогий швейцарський годинник. Костюм ідеальний, пошитий на замовлення. Запах cologne важкий, деревний, східний — той, що коштує більше за мою оренду квартири за місяць, а може й за два.

Але щось у ньому… неправильне. Щось, що не можна визначити одразу, але що відчувається інстинктом.

Наче хижак, небезпечний і кровожерливий, який спритно прикидається домашнім котом.

— Арсене, — каже він, розтягуючи слова, смакуючи кожен склад. — Скільки років, скільки зим. Скільки води утекло.

— Недостатньо, — відповідає Арсен так холодно, так різко, що я мимоволі тремчу. По спині біжать мурашки. — Недостатньо, щоб я забув.

Чоловік сміється — легко, розслаблено, звучно. Але в глибині очей танцює щось неприємне. Темне. Загрозливе.

— Все такий же гостинний, бачу. Нічого не змінилося. — Він нарешті повільно переводить погляд із Арсена на мене. Сканує з голови до ніг. — А це хто? Нова… асистентка?

Останнє слово він вимовляє з таким натяком, з такою інтонацією, що мені хочеться провалитися крізь підлогу.

Я відкриваю рот, набираю повітря, щоб щось сказати — хоч щось, хоча б своє ім’я, — але Арсен раптово, різко робить крок уперед.

Між мною і незнайомцем. Заступає мене своїм тілом.

Захисний жест. Інстинктивний. Автоматичний.

Мій мозок тупцює на місці, намагаючись це обробити.

— Вона не асистентка, — каже Арсен рівно, твердо, без жодних коливань.

— О? — брова незнайомця повільно, іронічно злітає вгору. — Тоді хто? Хто ця прекрасна особа?

Пауза.

Довга. Нестерпно довга.

Напружена, як натягнута струна перед розривом.

Я бачу, як Арсен стискає пальці в кулак, потім розтискає. Раз. Повільно. Другий. Контрольовано.

Він думає. У його голові крутяться шестерні. Блискавично. Прораховує всі можливі варіанти. Розраховує наслідки, як шаховий гросмейстер.

І тоді він робить те, чого я абсолютно точно не чекала:

Повертається до мене всім корпусом, бере мене за руку — міцно, впевнено, але якось дивно тепло — і каже чітко, голосно:

— Міра — моя наречена.

Час зупиняється. Світ завмирає.

Серце пропускає удар. Болісно вдаряється об груди. Може, три удари. Може, зупиняється взагалі.

Я дивлюся на нього з виразом людини, яка щойно дізналася, що земля плоска, динозаври досі живі, а гравітація — всесвітня змова науковців.

НАРЕЧЕНА?! Він щойно сказав «наречена»?!

ЯК?! КОЛИ?!

Він що, зовсім з’їхав із глузду?!

Але Арсен дивиться на мене так спокійно, так впевнено, з такою незворушністю, що я майже — майже — вірю йому сама.

Його рука стискає мою міцніше. Пальці сплітаються з моїми.

Попередження. Німе, але зрозуміле.  
Прохання. Невимовлене, але відчутне.  
Наказ. М’який, але чіткий.

«Грай зі мною. Підіграй. Довірся.»

І я, Господи прости, граю.

— Т-так, — вимовляю я, намагаючись не здихатися. — Я… я наречена. Його наречена.

Незнайомець дивиться на нас із таким здивуванням, ніби ми щойно заявили, що відкрили портал у паралельний всесвіт.

— Наречена, — повторює він повільно, смакуючи слово. — Арсен. Ти. Одружуєшся. Насправді одружуєшся.

— Так, — відповідає Арсен без найменшої тіні сумніву.

— І коли ж ти встиг… зв’язатися? Як це сталося? — у голосі з’являється щось гостре, колюче, як осколок скла.

Арсен не моргає, не відводить погляду:

— Досить давно. Вже давно. Просто не афішував.

— Цікаво, — чоловік усміхається, але усмішка більше нагадує оскал. — Дуже цікаво. Особливо враховуючи те, що ще півроку тому, буквально влітку, ти клявся мені, що більше ніколи, ні за яких обставин не дозволиш жодній жінці наблизитися до себе.

Я здригаюся. Тіло реагує швидше за розум.

Що? Про що він говорить? Що сталося півроку тому?

Арсен стискає мою руку ще міцніше — майже до болю. І я розумію: я щойно зачепила щось дуже особисте. Щось приховане. Щось болюче. Щось, що залишило шрам.

— Люди змінюються, Максиме, — каже він холодно, різко. — Життя змінює. Обставини змінюють.

Максим. Отже, це його ім’я.

І з того, як Арсен його вимовляє, стає абсолютно зрозуміло: вони знають один одного довго. Багато років. І знають погано. Дуже погано. Між ними щось є. Щось темне.

Максим нахиляє голову вбік, вивчаючи мене пильно, як ентомолог — нову комаху під мікроскопом.

— Міра, так? — звертається він до мене особисто тоном, від якого я автоматично напружуюся. — Розкажіть мені, будь ласка, як саме ви познайомилися з нашим славнозвісним, неприступним Арсеном?

Я відкриваю рот.  
Закриваю.  
Ковтаю слину.  
Знову відкриваю.

У голові порожньо. Як у покинутому складі. Ні думок. Ні слів.

Що я маю сказати?! Яку історію вигадати?!

«Я врізалася в нього сьогодні вранці на світлофорі, він мене практично викрав, силою притягнув на переговори з китайцями, а вони вирішили, що ми пара, і тепер ось ми тут»?!

— Ми… — починаю я невпевнено. Голос тремтить.

Арсен швидко втручається:

— Познайомилися через спільних друзів, — каже він легко, природно. — Міра працює в престижній мистецькій галереї. Вона куратор.