РОЗДІЛ 3. Небажаний гість і перша брехня

Я відчуваю, як Арсен поруч зі мною перетворюється на крижану стіну.

Не образно — буквально.

Його постава змінюється, плечі розправляються, а погляд стає таким холодним, що я мимоволі роблю крок убік, ніби намагаюся не потрапити під крижаний дощ.

Чоловік у плащі наближається повільно, з тією особливою впевненістю, яка буває тільки в людей, що звикли отримувати все, що хочуть.

Він високий, ледь нижчий за Арсена, з ретельно зачесаним волоссям та усмішкою, що не торкається очей.

Дорогий годинник. Ідеальний костюм. Запах cologne, який коштує більше, ніж моя оренда за місяць.

Але щось у ньому... неправильне.

Наче хижак, що прикидається домашнім котом.

— Арсене, — каже він, розтягуючи слова. — Скільки років, скільки зим.

— Недостатньо, — відповідає Арсен так холодно, що я мимоволі тремчу.

Чоловік сміється — легко, розслаблено, але в його очах танцює щось неприємне.

— Все такий же гостинний, бачу. — Він нарешті переводить погляд на мене. — А це хто? Нова... асистентка?

Останнє слово він вимовляє так, що мені хочеться провалитися крізь підлогу.

Я відкриваю рота, щоб щось сказати — будь-що, навіть своє ім'я, — але Арсен раптово робить крок уперед.

Між мною і незнайомцем.

Захисний жест.

Мій мозок тупцює на місці, намагаючись обробити цю інформацію.

— Вона не асистентка, — каже Арсен рівно.

— О? — брова незнайомця злітає вгору. — Тоді хто?

Пауза.

Довга.

Напружена.

Я бачу, як Арсен стискає пальці в кулак, потім розтискає. Раз. Другий.

Він думає.

Швидко.

Розраховує варіанти, як шаховий гросмейстер.

І тоді він робить те, чого я точно не чекала:

Повертається до мене, бере мене за руку — міцно, впевнено, тепло — і каже:

— Міра — моя наречена.

Час зупиняється.

Серце пропускає удар.

Може, три.

Я дивлюся на нього з виразом особи, яка щойно довідалася, що земля плоска, динозаври живі, а гравітація — це змова.

НАРЕЧЕНА?!

НАРЕЧЕНА?!!

Він що, зовсім з'їхав?!

Але Арсен дивиться на мене так спокійно, так впевнено, що я майже — МАЙЖЕ — вірю йому сама.

Його рука стискає мою міцніше.

Попередження.

Прохання.

«Грай зі мною.»

І я, Господи прости, граю.

— Т-так, — вимовляю я, намагаючись не здихатися. — Я... наречена.

Незнайомець дивиться на нас так, ніби ми щойно заявили, що відкрили портал у паралельний всесвіт.

— Наречена, — повторює він повільно, смакуючи слово. — Арсен. Ти. Одружуєшся.

— Так, — відповідає Арсен без тіні сумніву.

— І коли ж ти встиг... зв'язатися? — у голосі незнайомця з'являється щось гостре.

Арсен не моргає:

— Досить давно. Просто не афішував.

— Цікаво, — чоловік усміхається, але усмішка нагадує оскал. — Дуже цікаво. Особливо враховуючи, що ще півроку тому ти клявся, що більше ніколи не дозволиш жодній жінці наблизитися.

Я здригаюся.

Що?

Арсен стискає мою руку ще міцніше, і я розумію — я щойно зачепила щось особисте.

Щось болюче.

Щось, про що він не хоче говорити.

— Люди змінюються, Максиме, — каже він холодно.

Максим.

Значить, це його ім'я.

І з того, як Арсен його вимовляє, стає зрозуміло — вони знають один одного довго.

І погано.

Максим нахиляє голову, вивчаючи мене.

— Міра, так? — звертається він до мене тоном, який змушує мене напружитися. — Розкажіть, як ви познайомилися з нашим славнозвісним Арсеном?

Я відкриваю рот.

Закриваю.

Знову відкриваю.

У моїй голові порожньо, як у покинутому складі.

Що я маю сказати?!

«Я врізалася в нього на світлофорі, він мене викрав, притягнув на переговори, а китайці вирішили, що ми пара»?!

— Ми... — починаю я.

Арсен втручається:

— Познайомилися через спільних друзів. Міра працює в мистецькій галереї.

Я кліпаю.

Мистецька галерея?!

Я ледве відрізняю Пікассо від Ван Гога!

Але Арсен дивиться на мене так, ніби це абсолютна правда, і я киваю, як китайський болванчик:

— Так. Мистецька... галерея. Я там... працюю. З мистецтвом.

Боже, хтось, застреліть мене.

Максим усміхається ширше, і я розумію — він не вірить ані на секунду.

— Мистецтво, — повторює він. — Як... романтично.

— Ми дуже щасливі, — раптом втручається Арсен, і його голос стає м'якшим.

Він дивиться на мене.

І в його очах з'являється щось дивне.

Тепле.

Майже... ніжне?

Ні, це грa.

Це має бути гра.

Але чому тоді моє серце калатає так голосно, що я боюся, його почують усі в радіусі кілометра?

Максим спостерігає за нами, як ястріб за мишею.

— Ну що ж, — каже він нарешті. — Тоді я маю вас привітати. — Він робить паузу. — І, звісно, запросити на вечірку цієї суботи. Святкування успішної угоди з німецькими партнерами. Будуть усі. Буде весело.

Він усміхається до мене так, що мені хочеться сховатися за Арсена.

— Ви ж прийдете? Обоє?

Я відчуваю, як Арсен напружується.

Він не хоче йти.

Зовсім.

Але якщо відмовиться...

— Звісно, — каже Арсен. — Ми прийдемо.

Максим задоволено киває:

— Чудово. До зустрічі, наречені.

Він йде, залишаючи за собою слід дорогого парфуму та небезпеки.

Коли двері зачиняються, я нарешті можу видихнути.

Арсен відпускає мою руку.

Різко.

Наче обпікся.

Я дивлюся на нього, сповнена питань, паніки та чогось ще, що я боюся називати вголос.

— Наречена?! — нарешті вибухаю я шепотом. — ВИ ЩОЙНО СКАЗАЛИ, ЩО Я ВАША НАРЕЧЕНА!

Арсен відвертається, проводячи рукою по обличчю.

— Я знаю.

— І ЩО ТЕПЕР?!

— Тепер... — він повертається до мене, і в його очах я бачу втому. Справжню, глибоку втому. — Тепер нам доведеться зіграти ще одну роль.

— Ще одну?! У мене вже дві! Дружина для китайців! Наречена для... для ТОГО!

— Для Максима, — поправляє Арсен тихо.

— І хто він?!