РОЗДІЛ 2. Китайська дипломатія і українська паніка

Я стою в ресторані, намагаючись не дихати занадто голосно, не шарудіти одягом, не видавати себе жодним рухом. Аби ненароком не зруйнувати Арсенові міжнародний контракт, який, судячи з усього, коштує більше за моє життя. Чесно кажучи, я навіть не впевнена, що зараз узагалі вмію дихати. Тіло працює на автономному режимі виживання. Легені розширюються. Серце б’ється. Але я в цьому не беру участі.

Очі китайців вивчають мене так ретельно, так методично, ніби я — не жива жінка, а презентація PowerPoint, від якої залежить їхній бюджет на наступний рік. Вони сканують мене поглядами так професійно, що я майже відчуваю, як над моєю головою з’являється курсор мишки й хтось ось-ось натисне «вставити діаграму». Я — об’єкт аналізу. Частина бізнес-плану.

Арсен сидить поруч за великим овальним столом, який виглядає так, ніби на ньому колись підписували мирні угоди. Він спокійний, зібраний, холодний — тим холодом, який чоловіки отримують або від природи, або після кількох розчарувань, коли нарешті вчаться не показувати емоції. Постава пряма, як сталевий стрижень. Голос рівний. Погляд тверезий і жорсткий. Лінії обличчя різкі — обличчя людини, яка звикла наказувати й бачити, як виконують.

Навіть у тому, як він тримає чашку чаю, є щось владне. Наче рідина в чашці теж підкоряється його волі.

Він випромінює силу й самоконтроль так, ніби влада вшита йому в піджак разом із біркою відомого дизайнера. Це не те, що він робить. Це те, ким він є.

А поруч із ним — я. Маленький переляканий додаток до його великої, важливої персони. Як випадкова піктограма на робочому столі, яку ніхто не просив установлювати, але яка вже тут і з якою тепер доводиться щось робити.

— Пані Міра, будь ласка, сідайте, — каже старший із китайців, той, що з сивиною на скронях, і чемно вказує на місце поруч із Арсеном.

Я сіпаюся від слова. Пані?

До мене давно так не зверталися. Можливо, ніколи. Зазвичай це щось інше: «дівчино, вам туди», «ой, ви щось упустили», «ви точно в черзі?», «ви з нами чи просто заблукали?».

А тут — пані. З повагою. З тоном, який припускає, що я — хтось.

Я сідаю. Коліна перетворилися на мармелад. Я справді не впевнена, чи вони витримають вагу всіх моїх страхів.

Арсен кидає на мене короткий погляд. Беземоційний на перший погляд, але чомусь… заспокійливий. На долю секунди наші очі зустрічаються, і в цьому погляді я читаю: «Тримайся. Все буде добре». Хоча, можливо, я просто придумую те, що хочу побачити.

Тепер я розумію, чому за ним ходять як за царем. Чому слухаються. Чому бояться розчарувати.

Він говорить мало. Економно. Але кожне слово — як куля: точне, важке, вагоме. Хочеш — слухай і виконуй. Хочеш — тікай. Але сперечатися з ним не радять навіть його власні зморшки.

— Переходимо до умов контракту, — каже головний партнер, чоловік із серйозністю гірського монаха. — Ми готові інвестувати значні кошти в ARTECH Global Solutions, але для нас важлива стабільність. Стабільність у команді. У керівництві. У житті.

Стабільність. Я переводжу погляд на Арсена й ледве стримую нервовий смішок.

Він і стабільність — це як я і плавне паркування. Теоретично можливо. На практиці — ніколи.

Китаєць продовжує, не помічаючи моїх внутрішніх страждань:

— Ми дуже вражені, що ви привели свою дружину на цю зустріч. Це знак довіри. Знак відкритості. Родина — основа фундаментальної співпраці. Чоловік, який ділиться з нами своїм сімейним життям, — чоловік, якому можна довіряти.

Я захлинаюся повітрям і починаю кашляти.

РОДИНА? ДРУЖИНА? ЧОГО?!

Мене взагалі не питали! Ніхто не запитував, чи хочу я бути чиєюсь дружиною!

Арсен повільно, дуже повільно ставить чашку на блюдце. Рух акуратний, контрольований до міліметра. Так кладе чашку тільки людина, яка в цю ж секунду прораховує вісімнадцять сценаріїв виходу.

Він набирає повітря в легені. І я відчуваю: він обирає слова так, як хірург обирає інструмент перед складною операцією. Без права на помилку.

— Це… складно пояснити, — каже він нарешті. Голос звучить трохи напружено.

Скажи їм правду! Скажи, що я — випадкове ДТП на ногах! Що я влетіла в тебе сьогодні, як чайка у вітрове скло! Що ми незнайомі люди!

Але він мовчить. Губи стиснуті. Обличчя нерухоме.

І я розумію: його мовчання — не розгубленість. Це вибір. Стратегія.

— Міра — важлива частина мого життя зараз, — каже він рівно, без найменшого тремтіння.

Я мало не падаю зі стільця. Хапаюся за край столу.

ВАЖЛИВА? Я?!

— Тобто ви підтверджуєте, що це серйозні стосунки? — уточнює китаєць, пильно вивчаючи нас обох. — Це не тимчасова знайомість?

Я майже починаю махати руками над головою світловим кодом SOS: НІ! НЕ ВІРТЕ! Я НЕ ТУДИ ПОТРАПИЛА!

Але Арсен говорить, і його слова звучать як вирок:

— Підтверджую, що Міра — людина, яку я не залишу. Не сьогодні. Не завтра. Не в найближчий час. Вона важлива для мене.

Мій мозок робить подвійне сальто з гвинтом і трохи підгорає.

Не залишить? Чому він каже такі речі? Ми ж навіть не знайомі як слід!

Китайці задоволено кивають. Видно, вони люблять людські історії. Видно, це додає ваги діловим відносинам.

— Це чудова новина. Справді чудова. Ми будемо дуже раді бачити вас обох у Шеньчжені наступного місяця. Переговори продовжимо там, у спокійнішій обстановці. Покажемо наші виробництва.

Я хочу закричати на весь ресторан: «А МЕНЕ ХТОСЬ ПИТАВ ПРО МОЮ ДУМКУ?!»

Але роблю те, що робить будь-яка розумна людина в дипломатичній пастці:

— Хе… — видаю звук, якого не існує в жодній мові світу. Навіть тварини так не звучать. Можливо, це новий діалект паніки.

**Після зустрічі**

Китайці чемно кланяються, складають долоні перед грудьми. Арсен тисне їм руки — спокійно, впевнено, професійно.

А я стою поруч, як весільна фігурка на торті, яку купили в останню секунду в супермаркеті. Трохи неправильна. Трохи не на місці. Але вже нікуди не дінешся.

Коли двері за партнерами зачиняються, Арсен нарешті повертається до мене.