РОЗДІЛ 2. Китайська дипломатія і українська паніка

Я стою в ресторані, намагаючись не дихати занадто голосно, не шарудіти одягом, не видавати себе жодним рухом, щоб ненароком не зіпсувати Арсенові міжнародний контракт, який, судячи з усього, коштує більше, ніж моє життя. Чесно, я навіть не впевнена, що зараз можу дихати в принципі — моє тіло працює на якомусь автономному режимі виживання, на інстинктах, які керують мною без мого усвідомленого втручання. Легені працюють. Серце б'ється. Але я в цьому не беру участі.

Очі китайців продовжують вивчати мене так ретельно, так уважно, так всебічно, ніби я — не жінка з плоттю і кров'ю, а презентація PowerPoint, від якої залежить їхній бюджет на наступний рік, від якої залежить доля цілого проєкту. Вони сканують мене поглядами так, настільки методично і професійно, що я відчуваю, наче ось-ось з'явиться вказівник мишки над моєю головою і хтось натисне «вставити діаграму» або «додати таблицю». Я — об'єкт аналізу. Я — частина бізнес-плану.

Арсен сидить поруч із ними за великим овальним столом, який виглядає так, ніби на ньому підписували мирні угоди між країнами. Він спокійний, зібраний, холодний — той холод, який чоловіки отримують від природи або після кількох невдалих романів, після розчарувань, після того, як навчилися не показувати емоції. Його постава пряма, як сталевий стрижень, голос рівний, без коливань, погляд тверезий і жорсткий. Лінії обличчя різкі, як у чоловіка, який звик керувати людьми і процесами, наказувати і бачити, як виконують, досягати цілей незалежно від перешкод.

Навіть у тому, як він тримає чашку чаю — в цьому простому, побутовому жесті — є щось владне, щось таке, що говорить про його характер більше, ніж будь-які слова. Наче чай боїться розлитися. Наче навіть рідина в чашці підкоряється його волі.

Він випромінює силу й самоконтроль — так, ніби сама влада в нього вшита у піджак разом із біркою від відомого дизайнера. Це не те, що він робить — це те, ким він є.

І поруч із ним — я. Маленький переляканий додаток до його великої, важливої персони. Як піктограма на робочому столі комп'ютера, яку ніхто не просив встановлювати, яка з'явилася випадково, але вона тут, і тепер із цим треба щось робити.

— Пані Міра, будь ласка, сідайте, — каже один із китайців, старший за віком, з сивиною на скронях, чемно вказуючи мені рукою на місце поруч із Арсеном, на стілець, оббитий дорогою тканиною.

Я сіпаюся від слова. Пані? До мене звертаються «пані»?

До мене давно так не зверталися. Дуже, дуже давно. Можливо, ніколи. Зазвичай це щось інше, щось більш буденне, більш зневажливе:
— «дівчино, вам туди, а не сюди»,
— «ой, ви щось упустили, підніміть»,
— «ви точно в черзі? а то я не бачила»,
— «ви з нами чи ви просто тут заблукали?»

А тут — пані. З повагою. З визнанням. З тоном, який припускає, що я — хтось.

Я сідаю на стілець. Буквально дивом — мої коліна перетворились на мармелад, на щось желеподібне і нестабільне, і я справді не впевнена, чи вони витримають вагу власних страхів, які на мені давлять зверху, як тонна цегли.

Арсен кидає на мене короткий, беземоційний на перший погляд, але чомусь… заспокійливий погляд. Його очі зустрічаються з моїми на долю секунди, і в цьому погляді я читаю: "Тримайся. Все буде добре." Хоча можливо, я просто придумую те, що хочу побачити.

Тепер я розумію, чому за ним ходять як за царем, чому люди слухаються, чому підлеглі боятися розчарувати його.

Бо він говорить мало, економно, без зайвих слів, але кожне слово, що виходить з його рота — як куля: точне, важке, вагоме і таке, що краще не перечити, краще не сумніватися. Хочеш — слухай і виконуй. Хочеш — тікай геть від нього. Але сперечатися з ним не радять навіть його власні зморшки, які, здається, теж знають, хто тут головний.

— Переходимо до умов контракту, — каже головний із партнерів, чоловік середнього віку з серйозністю гірського монаха, який провів роки в медитації. — Ми готові інвестувати значні кошти в ARTECH Global Solutions, але для нас важливо бачити стабільність. Стабільність у команді, стабільність у керівництві, стабільність у житті.

Стабільність? Я переводжу погляд на Арсена й ледве, з величезним зусиллям волі, стримую нервовий смішок, який наростає десь у грудях.

Він — і стабільність — це як я і плавне паркування: теоретично можливо, якщо подумати в ідеальних умовах, але на практиці… ні. Просто ні. Ніколи.

Китаєць продовжує, не помічаючи моїх внутрішніх страждань:

— Ми дуже вражені тим, що ви привели свою дружину на цю зустріч. Це знак довіри, знак відкритості. Родина — основа фундаментальної співпраці. Чоловік, який ділиться з нами своїм сімейним життям, — чоловік, якому можна довіряти.

Я захлинаюсь повітрям, починаю кашляти. РОДИНА? ДРУЖИНА? ЧОГО?! КОГО?! Про що взагалі йдеться?!

МЕНЕ ВЗАГАЛІ НЕ ПИТАЛИ! Мене ніхто не запитав, чи хочу я бути чиєюсь дружиною! Чи згодна я грати цю роль!

Арсен повільно, дуже повільно ставить чашку чаю на блюдце. Його рух — акуратний, повільний, контрольований до найменшої деталі, небезпечний у своїй стриманості. Так кладе чашку тільки людина, яка одночасно прораховує 18 різних сценаріїв, як з цього вийти, яка думає на кілька кроків вперед, яка не дозволяє собі імпульсивних рішень.

Він дихає глибше, набираючи повітря в легені. І я розумію, відчуваю всім єством: він обирає слова так, як досвідчений хірург обирає інструмент перед складною операцією — обережно, точно, усвідомлено, без права на помилку, бо одне неправильне слово може зруйнувати все.

— Це… складно пояснити, — каже він нарешті, і його голос звучить дещо напружено.

Скажи їм! Скажи їм правду! Поясни їм, що я — випадкове ДТП на ногах! Що я влетіла в тебе сьогодні, як чайка у вітрове скло великого корабля! Що ми взагалі незнайомі люди! Що ми побачилися вперше кілька годин тому!

Але він мовчить. Губи стиснуті. Обличчя нерухоме.

І я відчуваю, як земля повільно йде з-під ніг, як реальність розмивається. Бо його мовчання — не випадкове, не від розгубленості. Воно… виважене. Це його вибір. Це його стратегія.