РОЗДІЛ 2. Китайська дипломатія і українська паніка

Я стою в ресторані, намагаючись не дихати занадто голосно, щоб ненароком не зіпсувати Арсенові міжнародний контракт. Чесно, я навіть не впевнена, що зараз можу дихати в принципі — моє тіло працює на якомусь автономному режимі виживання.

Очі китайців продовжують вивчати мене так ретельно, ніби я — не жінка, а презентація PowerPoint, від якої залежить їхній бюджет на наступний рік.
Вони сканують мене поглядами так, що я відчуваю, наче ось-ось з’явиться вказівник мишки над моєю головою і хтось натисне «вставити діаграму».

Арсен сидить поруч із ними за великим овальним столом, спокійний, зібраний, холодний — той холод, який чоловіки отримують від природи або після кількох невдалих романів.
Його постава пряма, голос рівний, погляд тверезий. Лінії обличчя різкі, як у чоловіка, який звик керувати, наказувати, досягати.
Навіть у тому, як він тримає чашку чаю, є щось владне. Наче чай боїться розлитися.

Він випромінює силу й самоконтроль — так, ніби сама влада в нього вшита у піджак разом із біркою.

І поруч із ним — я.
Маленький переляканий додаток.
Як піктограма на робочому столі, яку ніхто не просив, але вона з’явилась.

— Пані Міра, сідайте, — каже один із китайців, чемно вказуючи мені на місце поруч із Арсеном.

Я сіпаюся.
Пані?

До мене давно так не зверталися.
Зазвичай це:
— «дівчино, вам туди»,
— «ой, ви щось упустили»,
— «ви точно в черзі?»,
— «ви з нами чи заблукали?»

А тут — пані.

Я сідаю.
Буквально дивом — мої коліна перетворились на мармелад, і я справді не впевнена, чи вони витримають вагу власних страхів.

Арсен кидає на мене короткий, беземоційний, але чомусь… заспокійливий погляд.
Тепер я розумію, чому за ним ходять як за царем.

Бо він говорить мало, але кожне слово — як куля: точне, важке і таке, що краще не перечити.
Хочеш — слухай. Хочеш — тікай. Але сперечатися з ним не радять навіть його власні зморшки.

— Переходимо до умов, — каже головний із партнерів, з серйозністю гірського монаха. — Ми готові інвестувати в ARTECH Global Solutions, але для нас важливо бачити стабільність.

Стабільність?
Я переводжу погляд на Арсена й ледве стримую нервовий смішок.

Він — і стабільність — це як я і плавне паркування:
теоретично можливо, але на практиці… ні.

Китаєць продовжує:

— Ми вражені тим, що ви привели дружину. Це знак довіри. Родина — основа фундаментальної співпраці.

Я захлинаюсь повітрям.
РОДИНА?
ДРУЖИНА?
ЧОГО?!
КОГО?!

МЕНЕ ВЗАГАЛІ НЕ ПИТАЛИ!

Арсен повільно ставить чашку чаю на блюдце.
Його рух — повільний, контрольований, небезпечний.
Так кладе чашку тільки людина, яка одночасно прораховує 18 сценаріїв, як з цього вийти.

Він дихає глибше.
І я розумію: він обирає слова так, як хірург обирає інструмент — обережно, точно, без права на помилку.

— Це… складно пояснити, — каже він.

Скажи їм!
Поясни, що я — випадкове ДТП на ногах!
Що я влетіла в тебе, як чайка у вітрове скло корабля!
Що ми взагалі незнайомі!

Але він мовчить.

І я відчуваю, як земля йде з-під ніг.
Бо його мовчання — не випадкове.
Воно… виважене.

— Міра — важлива частина мого життя зараз, — каже він рівно, без тремтіння в голосі.

Я мало не падаю зі стільця.

ВАЖЛИВА?
Я?!
Це жарт чи зліплена в стресі імпровізація на тему «як зберегти контракт і не вбити свідка ДТП»?

— Тобто ви підтверджуєте, що це серйозні стосунки? — уточнює китаєць, уважно придивляючись до нас.

Я ледь не починаю махати руками, показуючи світловим кодом SOS:
НІ! НЕ ВІРТЕ! Я НЕ ТУДИ! Я ВИПАДКОВО!!

Але Арсен говорить:

— Підтверджую, що Міра — людина, яку я не залишу. Не сьогодні, не в найближчий час.

Мій мозок робить сальто.
І трохи підгорає.

Не залишить?
Що це за тон?
Чому він каже такі речі?
Ми ж навіть не знайомі!

Китайці задоволено кивають.
Видно, вони люблять драму.

— Це чудова новина. Ми будемо раді бачити вас ОБОХ у Шеньчжені наступного місяця. Переговори продовжимо там.

Я хочу закричати:
«А МЕНЕ ПИТАЛИ?!!»

Але роблю те, що робить будь-яка розумна людина у небезпечній дипломатичній ситуації:

— Хе… — видаю звук, який не належить жодній мові на світі.
Навіть тварини так не звучать.

Китайці чемно кланяються.
Арсен тисне їм руки — спокійно, впевнено, в своєму стилі.

А я стою поруч, як весільна фігурка на торті, яку купили в останню секунду, бо забули про неї до того.

Коли двері за партнерами зачиняються, Арсен нарешті повертається до мене.

— Міра.

— Що? — питаю я, уже не на межі — за межею нервового зриву.

— Дихай.

— Я ДИХАЮ! МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО МЕНЕ ПРОДАЛИ В КИТАЙ!

— Ніхто тебе не продавав.

— ВИ ПОГОДИЛИСЯ НА ПОЇЗДКУ! Разом!

— Це не подорож. Це — робота.

— Ага! А я хто? Валіза?!

Арсен проводить пальцями перенісся — класична поза чоловіка, який шкодує, що прокинувся сьогодні.

— Ти — людина, яка сьогодні врізалась у мою машину, зірвала мій графік і змусила мене виглядати… — він робить паузу, з якої можна вичавити драму, — …людяніше, ніж я планував.

Я кліпаю.

— То це… комплімент?

Він різко відвертає голову, ніби я сказала щось непристойне.

— Не впевнений.

— Я теж, — шепочу я.

Він дивиться на мене.
Довше, ніж потрібно.
Занадто уважно.
Занадто гаряче для людини, яка п’ять хвилин тому виглядала, ніби вб’є мене за погляд.

І я раптом розумію: його погляд — не про злість.
А про щось… інше.
Глибше.
Приховане.
Небезпечне.