Розділ 1. Аварійно небезпечна

 Аварійно небезпечна

Мій перший день за кермом. Ось так і починаються великі історії — не з романтики чи усвідомлення, що життя прекрасне, а зі страху, поту, молитви та тупої впертості, яка штовхає вперед навіть тоді, коли краще б стояти на місці.

Я сижу в маленькому електромобілі, стискаю кермо так, ніби воно — остання опора в цьому жорстокому світі. Серце калатає, пульсуючи в скронях, руки холодні й липкі, пальці білі від напруги. Молюся. Так, я — доросла жінка, яка щойно заплатила за курси водіння, здала на права і все одно в глибині душі вірить, що молитва ефективніша за будь-які правила дорожнього руху.

— Господи, тільки б доїхати… тільки б нікому не в'їхати… тільки б—

Я автоматично заплющую очі. На секунду. Можливо, дві. Добре, три.

І всесвіт вирішує, що це забагато.

БАБАХ!

У мене в голові порожніє. Все. Я точно померла.

Ну… певно.

Бо які ще варіанти є, коли твоє авто — це маленька синя мильниця, а звук удару — наче зіткнулось щось космічне?

Я відкриваю очі. Жива. Принаймні, я так думаю, бо бачу, як на мене рухається… не машина.

Хмара.

Чорна, дорога, глянцева. Представницького класу. Та, що вібрує не від двигуна — від гніву власника.

Наближається до мене так, як наближається фінансовий кінець світу.

Двері того автозвірюки відчиняються. Із салону виходить чоловік, який виглядає так, ніби вже сьогодні сварився з десятьма людьми, виграв усі суперечки, розповів комусь, що той даремно дихає, і все одно залишився незадоволений рівнем тупості навколишнього світу.

Арсен.

Його не треба підписувати титрами — він сам по собі як титр: «Небезпека. Наближається.»

Високий. Широкоплечий. Холодний, як льодяний сталевий уламок. Його костюм сидить ідеально, хоча видно, що тканина на плечах і грудях натягнута до межі — наче за останні місяці він набрав м'язів, але забив на оновлення гардеробу. Волосся трохи розпатлане, очі вузькі, темні, напружені. Виглядає так, що від нього відбивається навіть сонце.

Ідеальне втілення чоловіка, який спізнюється, злиться, ненавидить усе живе.

А тепер ще й мене.

Його хода — не хода. Це погроза. Це вирок, що наближається. Я б утекла, але мої ноги оголошують страйк.

Я просто тремчу й дивлюся на нього так, ніби бачу Бога караючого, який втомився від людства й вирішив почати очищення саме з мене.

— Ви… це… — починаю белькотіти, бо мозок відмовився працювати.

— Ви?! — він видихає так, ніби відчуває фізичний біль від самого факту, що я існую. — Ви серйозно?

Я ковтаю.

— Це не я. Це… СВІТОФОР, — кажу я. — Він на мене напав.

Арсен закриває очі. Повільно. Глибоко.

Це кінець. Я бачу, як він перераховує в голові варіанти мого страчення.

— Добре, — каже він тоном людини, яка хотіла би кричати, але вже давно втомилася. — Чудово. Закрийся в машині. Ні. Відкрий. Вийди.

Я в паніці виконую все три команди одночасно: закриваюсь, відкриваюсь, виходжу.

Надворі вітер б'є в обличчя, я тремчу так, ніби мене поставили сушитися після прання.

І тоді стається момент, який міг би принести моєму психотерапевту нову яхту:

Арсен вириває двері мого мікромобіля.

Одною рукою. Без напруги. Наче відкриває пачку чипсів.

— Вибачте… — пищу я, не знаючи, що ще сказати людині, яка щойно демонтувала мій транспорт.

Він мене ігнорує.

— Стій, — наказує.

Він ставить мене. Реально ставить. Як манекен у магазині Zara. Легенько торкається плеча — ніби перевіряє, чи не впаду.

— Не рухайся. Хоч щось у тебе має вийти сьогодні правильно.

І я… не рухаюсь. Повністю. Навіть віями.

Він оглядає місце зіткнення. Його брови зводяться в одну рівну лінію, яка означає «світ, я тебе ненавиджу».

— Чортів графік, — бурмоче він. — Я ж казав, що сьогодні все піде не так.

Він дістає телефон.

— Дам команді забрати моє авто в сервіс. Часу немає. Я спізнююся на стратегічну зустріч із китайськими партнерами, а мені зараз реально не вистачає тільки цього… — він кидає на мене погляд. — Тебе.

Я тихо пищу. Я — перешкода світового масштабу.

— Гаразд, — каже він різко. — Немає часу гратися в «розбираємося на місці ДТП». Ти їдеш зі мною. Привезу назад після зустрічі, вирішимо питання офіційно.

— Що? Куди? З вами? Я? Ви? Ми? Але…

Арсен уже не слухає.

Він бере мене…

ПІД ПАХУ.

Так. Під па-а-а-ху. Наче великого, незграбного кота, який сам не хоче заходити до ветеринара.

— Ага! — видаю звук.

Він садить мене в салон свого авто. Всередині пахне дорогими парфумами, шкірою, холодом і катастрофою в чоловічому виконанні.

— Сиди тихо, — каже він, заводячи мотор.

Тихо? ТА Я ВЖЕ ПОМИРАЮ ВСЕРЕДИНІ!

Мій мозок продукує варіанти розвитку подій:

— Мене продадуть в органи…
— Мене вб'ють у підвалі…
— Мене виміняють китайцям за знижку…

Я ковтаю повітря.

— А ви точно… не маніяк? — питаю я.

Арсен повільно повертає голову.

— У мене ARTECH Global Solutions. Мільйонні угоди. Тридцять проєктів у чотирьох країнах. Я не маю часу бути маніяком.

— Тобто… якби був час…

— Міра.

— Звідки ви знаєте моє ім'я?!

— Ти сказала його тричі сама. У стані стресу.

Я захлинаюся соромом.

Ми під'їжджаємо до дорогого ресторану. Я нервово думаю, чи мене тут будуть розчленовувати. Хоча ресторан занадто гарний для таких справ. Тут максимум можуть убити через рахунок.

Арсен виходить. Киває, щоб я йшла.

Я заходжу всередину… і одразу відчуваю, як мене пронизують п'ять пар вузьких очей.

Китайці.

Вони дивляться на мене з таким інтересом, ніби я щойно зійшла з подіуму у весільній сукні і вони оцінюють, чи підходжу я їхньому товаришу.

Один киває. Другий усміхається. Третій щось бурмоче китайською.

І раптом:

— Ваша дружина дуже гармонійно виглядає поруч із вами, пане Арсен.

Я мало не втрачаю свідомість.

Я. ДРУЖИНА. АРСЕНА?!

Арсен стиснув щелепу, але відповів рівно: