Розділ 1. Аварійно небезпечна

 Аварійно небезпечна

Мій перший день за кермом. Ось так і починаються великі історії — не з романтики чи усвідомлення, що життя прекрасне, а зі страху, поту, молитви та тупої впертості, яка штовхає вперед навіть тоді, коли краще б стояти на місці. Саме така впертість, що не слухає голосу розуму, що ігнорує всі попереджувальні сигнали організму, що каже: "А що я, слабака чи що?" навіть коли відповідь очевидна.

Я сижу в маленькому електромобілі, стискаю кермо так, ніби воно — остання опора в цьому жорстокому світі. Це кермо — єдине, що тримає мене в реальності, єдиний зв'язок між мною і дорогою, яка раптом здається такою широкою, такою непередбачуваною, такою ворожою. Серце калатає, пульсуючи в скронях так голосно, що я чую кожен удар, руки холодні й липкі від нервового поту, пальці білі від напруги — білі, як папір, як сніг, як обличчя людини, яка щойно побачила привида.

Молюся. Так, я — доросла жінка, яка щойно заплатила за курси водіння, яка офіційно здала на права, яка має документ, що підтверджує її здатність керувати транспортним засобом, і все одно в глибині душі вірить, що молитва ефективніша за будь-які правила дорожнього руху. Що Господь зараз важливіший за дорожні знаки, за світлофори, за розмітку на асфальті.

— Господи, тільки б доїхати… тільки б нікому не в'їхати… тільки б не зробити щось жахливого… тільки б усі вижили після цієї моєї затії…

Я автоматично заплющую очі. Просто на мить. На секунду. Можливо, дві. Добре, якщо чесно — три. Може, навіть чотири. Час розмивається, коли ти в паніці.

І всесвіт вирішує, що це забагато. Що навіть три секунди — це непростима розкіш для новачка за кермом на жвавій дорозі.

БАБАХ!

Звук такий гучний, такий несподіваний, такий остаточний, що здається, ніби світ розкололося навпіл. У мене в голові порожніє. Все. Повна тиша. Вакуум. Я точно померла. Це вже все. Кінець історії.

Ну… певно. Майже напевно.

Бо які ще варіанти є, коли твоє авто — це маленька синя мильниця, крихітна іграшка на чотирьох колесах, а звук удару — наче зіткнулось щось космічне? Наче метеорит впав на землю, наче два літаки зіштовхнулися в повітрі.

Я відкриваю очі. Повільно. Боячись побачити те, що там на мене чекає. І раптом усвідомлюю: жива. Принаймні, я так думаю, бо бачу, відчуваю, дихаю, хоча серце б'ється так, що здається, ось-ось вискочить з грудей. Але бачу, як на мене рухається… не машина.

Хмара.

Чорна, дорога, глянцева, блискуча під сонцем. Представницького класу. Та, що коштує більше, ніж моя квартира. Та, що вібрує не від двигуна — від гніву власника, від невидимих хвиль лютості, що випромінюються крізь тоноване скло.

Наближається до мене так, як наближається фінансовий кінець світу. Як наближається цунамі. Як наближається метеорит, що має знищити динозаврів.

Двері того автозвірюки відчиняються. Повільно. Загрозливо. Із салону виходить чоловік, який виглядає так, ніби вже сьогодні сварився з десятьма людьми, виграв усі суперечки, довів свою правоту в кожному питанні, розповів комусь, що той даремно дихає і марнує кисень, і все одно залишився незадоволений рівнем тупості навколишнього світу. Чоловік, для якого навіть перемога не приносить задоволення, бо рівень опонентів занадто низький.

Арсен.

Його не треба підписувати титрами — він сам по собі як титр: «Небезпека. Наближається.» Великими літерами. Червоним. З вигуками.

Високий. Дуже високий — десь під метр дев'яносто, а може й більше. Широкоплечий, з постаттю, яку не приховати жодним костюмом. Холодний, як льодяний сталевий уламок, що пролежав в Арктиці століття. Його костюм сидить ідеально, пошитий на замовлення, дорогий — це видно з кожного шва, хоча помітно, що тканина на плечах і грудях натягнута до межі — наче за останні місяці він набрав м'язів, активно займався в залі, трансформував стрес у м'язову масу, але забив на оновлення гардеробу, бо хто має час думати про костюми, коли ти будуєш імперію.

Волосся трохи розпатлане — не так, щоб він виглядав неохайно, а швидше так, ніби він провів руками по волоссю від роздратування раз двадцять за останню годину. Очі вузькі, темні, напружені, з тим поглядом, що пронизує наскрізь. Виглядає так, що від нього відбивається навіть сонце, не наважуючись торкнутися цієї людини.

Ідеальне втілення чоловіка, який спізнюється на важливу зустріч, який вже давно злиться на весь світ, який ненавидить усе живе за його недосконалість, за його повільність, за його нездатність відповідати його стандартам.

А тепер ще й мене. Я — новий пункт у списку його ненависті.

Його хода — не хода. Це не просто крок за кроком. Це погроза. Це вирок, що наближається. Це неминучість, як сход лавини, як рух танка, як падіння гільйотини. Я б утекла, якби мій мозок ще працював, якби інстинкт самозбереження не вимкнувся від жаху, але мої ноги оголошують страйк. Повний, безстроковий страйк.

Я просто тремчу й дивлюся на нього так, ніби бачу Бога караючого, який остаточно втомився від людства, від його дурості, від його безглуздя, й вирішив почати очищення саме з мене, з цієї конкретної ідіотки, яка заплющила очі за кермом.

— Ви… це… — починаю белькотіти щось безглузде, бо мозок відмовився працювати, бо слова розсипаються ще до того, як встигають сформуватися в речення.

— Ви?! — він видихає так, ніби відчуває фізичний біль від самого факту, що я існую, що я маю наглість займати місце в цьому світі, що я дихаю тим самим повітрям, що й він. — Ви серйозно? Це взагалі можливо настільки… ви серйозно щойно… ви розумієте, що ви зробили?

Я ковтаю. Ковтаю повітря, слину, страх — все разом.

— Це не я. Це… СВІТОФОР, — кажу я, і навіть сама не розумію, звідки взялася ця заява. — Він на мене напав. Він… він був якийсь неправильний. Він змінювався не так. Я не винна.

Арсен закриває очі. Повільно. Дуже повільно. Глибоко вдихає, ніби намагається заспокоїтися, ніби рахує до десяти, до ста, до мільйона.

Це кінець. Я бачу, як він перераховує в голові варіанти мого страчення. Швидке чи повільне. Болісне чи миттєве. Публічне чи приватне.