Розділ 1. Аварійно небезпечна

Мій перший день за кермом. Саме так починаються великі історії — не з романтики й не з раптового осяяння, що життя прекрасне. А зі страху, поту, молитви й тупої впертості, яка штовхає вперед навіть тоді, коли розум кричить: стій. Та впертість, що глушить усі попереджувальні сигнали організму й уперто повторює: «А що я, слабака?» — навіть коли відповідь уже очевидна.

Я стискаю кермо маленького електромобіля так, ніби це остання опора в світі. Воно — єдине, що ще тримає мене в реальності. Дорога раптом стала широкою, непередбачуваною, ворожою. Серце калатає в скронях так гучно, що чую кожен удар. Руки холодні, липкі від поту. Пальці білі — як папір, як сніг, як обличчя людини, яка щойно побачила привида.

Молюся. Доросла жінка, яка щойно заплатила за курси, офіційно здала на права й тримає в руках документ про свою здатність керувати… і все одно в глибині душі вірить, що молитва сильніша за будь-які правила дорожнього руху.

— Господи, тільки б доїхати… тільки б нікому не в’їхати… тільки б не накоїти чогось жахливого… тільки б усі вижили після цієї моєї затії…

Я автоматично заплющую очі. На мить. На секунду. Можливо, на дві. Якщо чесно — на три. Або навіть на чотири. У паніці час розмивається.

І всесвіт вирішує, що це забагато. Що навіть три секунди — непростима розкіш для новачка на жвавій дорозі.

БАБАХ!

Звук такий гучний, такий остаточний, що здається — світ розкололо навпіл. У голові — порожнеча. Вакуум. Я точно померла. Кінець.

Майже напевно.

Бо які ще варіанти, коли твоє авто — крихітна синя мильниця, а удар звучить так, ніби зіткнулися дві космічні сили?

Я відкриваю очі. Повільно. Боячись побачити те, що чекає. І раптом розумію: жива. Бачу. Відчуваю. Дихаю. Хоча серце от-от вискочить з грудей.

А на мене рухається… не машина.

Хмара.

Чорна, дорога, глянцева, блискуча під сонцем. Представницького класу. Та, що коштує більше за мою квартиру. Та, що вібрує не від двигуна — від гніву власника.

Двері відчиняються. Повільно. Загрозливо. Із салону виходить чоловік, який виглядає так, ніби вже сьогодні виграв десять суперечок, довів усім їхню нікчемність і все одно залишився незадоволений рівнем тупості навколо.

Арсен.

Його не треба підписувати. Він сам по собі як попередження великими червоними літерами: «Небезпека. Наближається.»

Високий — під метр дев’яносто, можливо більше. Широкоплечий. Костюм сидить ідеально, але тканина на плечах і грудях натягнута до межі — ніби за останні місяці він переплавив увесь стрес у м’язи й просто забув оновити гардероб. Волосся трохи розпатлане — не від неохайності, а від того, що двадцять разів за годину провів по ньому рукою від роздратування. Очі вузькі, темні, пронизливі. Навіть сонце, здається, не наважується торкнутися його.

Ідеальне втілення людини, яка спізнюється на важливу зустріч і ненавидить увесь світ за його недосконалість. А тепер — ще й мене.

Його хода — не хода. Це вирок, що наближається. Я б утекла, якби ноги ще слухалися. Але вони оголосили страйк.

Я просто тремчу й дивлюся на нього так, ніби бачу Бога, який остаточно втомився від людської дурості й вирішив почати очищення саме з мене.

— Ви… це… — белькочу щось безглузде.

— Ви?! — він видихає так, ніби сам факт мого існування завдає йому фізичного болю. — Ви серйозно? Це взагалі можливо настільки… ви розумієте, що ви зробили?

Я ковтаю повітря, слину й страх одночасно.

— Це не я. Це… СВІТОФОР. Він на мене напав. Він був якийсь неправильний. Змінювався не так. Я не винна.

Арсен закриває очі. Повільно. Глибоко вдихає, ніби рахує до мільйона.

Я бачу, як він у голові перебирає варіанти мого страчення.

— Добре, — каже він тоном людини, яка вже втомилася навіть кричати. — Чудово. Просто чудово. Закрийся в машині. Ні. Стій. Відкрий. Вийди. Просто вийди звідти.

Я в паніці виконую всі три команди одночасно: закриваюся, відкриваюся, виходжу, заплутуюся в ременях і мало не падаю на асфальт.

Вітер б’є в обличчя. Я тремчу так, ніби мене щойно витягли з пральної машини й вивісили сушитися на морозі.

А потім відбувається те, що могло б забезпечити моєму гіпотетичному психотерапевту нову яхту.

Арсен вириває двері мого мікромобіля.

Однією рукою. Легко. Наче відкриває пачку чипсів.

У голові миготить: він щойно зламав мою нову машину. Ту, якою я ще навіть не встигла нормально поїздити.

— Вибачте… — пищу я.

Він мене повністю ігнорує.

— Стій, — наказує.

Ставить мене. Реально ставить — як манекен у вітрині. Легко торкається плеча, перевіряючи, чи не впаду.

— Не рухайся. Взагалі. Хоч щось у тебе сьогодні має вийти правильно. Хоча б стояти нерухомо. Це ж нескладно?

І я не рухаюся. Навіть не дихаю. Стаю статуєю.

Він оглядає місце зіткнення. Ходить навколо, дивиться на подряпини й вм’ятини. Брови зводяться в одну темну лінію ненависті до світу.

— Чортів графік, — бурмоче. — Я ж казав. Я ж знав. Відчував, що ця п’ятниця буде особливою в найгіршому сенсі.

Дістає телефон.

— Дам команді забрати моє авто в сервіс. Часу немає. Абсолютно. Я спізнююся на стратегічну зустріч із китайськими партнерами, а мені зараз реально не вистачало тільки… — кидає на мене короткий погляд, — тебе.

Я тихо пищу. Я — перешкода світового масштабу.

— Гаразд. Немає часу гратися в протоколи й ДАІ. Ти їдеш зі мною. Привезу назад після зустрічі, вирішимо все офіційно. А зараз — рух.

— Що? Куди? З вами? Я? Але я не можу просто…

Він уже не слухає.

Бере мене під паху.

Так. Під паху. Наче я не доросла людина, а велика незграбна кішка, яку силоміць тягнуть до ветеринара.

— Ага! Ей! Що?! — видаю щось схоже на здавлене квакання.

Він піднімає мене легко, наче порожній пакет, і садить у свій салон. Усередині пахне дорогими деревними парфумами, шкірою, холодом кондиціонера й катастрофою в чоловічому виконанні.

— Сиди тихо. І не видавай жодних звуків. Я хочу тишу.