Хороша робота

РОЗДІЛ 1

Хороша робота

Є одна фундаментальна риса людської природи, яка полягає в тому, що ми усвідомлюємо найважливіші речі в житті саме в ту мить, коли це усвідомлення стає абсолютно, безповоротно марним.

Наприклад, якщо під час співбесіди майстер дільниці роздивляється вашу фізіономію довше й ретельніше, ніж ваш список академічних досягнень, – це не тому, що він захоплений вашою харизмою. Насправді це означає, що ваше резюме має для нього таку ж інформаційну цінність, як інструкція до тостера для полярного ведмедя. Він шукає щось інше. Можливо, він перевіряє, чи достатньо у вас міцні нерви, щоб не збожеволіти, або чи підходите ви за габаритами для того, щоб вас можна було запхати в якийсь особливо вузький технічний отвір.

Тоді я цього не збагнув. У той період мого життя мої пріоритети були напрочуд приземленими: мені потрібна була «бронь», стабільне джерело фінансів для підтримки біологічного існування і приємна ілюзія того, що я приношу користь суспільству, поки інші громадяни приносять користь за допомогою значно гучніших і небезпечніших металевих предметів. Комунальне господарство здавалося ідеальним прихистком. Критична інфраструктура – звучить солідно, майже як назва міжгалактичного крейсера, але з меншою кількістю лазерних перестрілок.

Труби, думав я. Просто іржаві циліндри з водою. Що в них може бути страшного?

Мене звати Тарас Величко. Мені двадцять три роки. Я пропрацював в Аварійній службі Відділу №9 рівно сімнадцять днів, перш ніж з’ясував, що диплом теплоенергетика був лише формальним приводом для мого перебування в цьому вимірі.

Але про це пізніше.

Моя перша нічна зміна розпочалася з урочистості, властивої всім великим катастрофам. О двадцять третій нуль-нуль я сидів у диспетчерській і намагався спожити бутерброд із ковбасою. Ковбаса мала такий вигляд і запах, ніби вона провела довгу й нудну відпустку в надрах холодильника, що відчаївся охолоджувати.

Навпроти мене сиділа Оксана. Вона була електриком – причому з тих електриків, які дивляться на розетку так, ніби вона щойно винна їм гроші. Вона гортала щось у телефоні з виразом обличчя людини, яка не просто дочитала інтернет до кінця, а ще й написала розгромну рецензію на його фінал. Наш бригадир, Володимир Петрович Кравець, займав горизонтальне положення на дивані, чия продавленість натякала на десятиліття інтенсивного стратегічного планування. На обличчі в нього лежала кепка. Він робив вигляд, що перебуває в стані глибокого сну, але я вже знав: Петрович ніколи не спить просто так. Справжній сон Петровича супроводжувався шляхетним хропінням, яке за тональністю нагадувало роботу дизельного генератора в розрідженій атмосфері.

– Тихо сьогодні, – зауважив я, просто щоб розірвати тишу, яка вже почала набувати загрозливих масштабів.

Оксана навіть не кліпнула.

– Ніколи не кажи цього вголос, – кинула вона, не відриваючись від екрана.

– Чому? Це ж просто статистичне спостереження.

– Тому що ти новенький, – пояснила вона з терплячістю вчителя, що пояснює термодинаміку золотій рибці. – І ти поняття не маєш, як цей всесвіт реагує на подібну зухвалість.

Я хотів був пуститися в логічні обґрунтування того, що ймовірність аварії не залежить від моєї вербальної активності, але в цей момент телефон на столі вибухнув дзвінком.

Оксана подивилася на мене поглядом, у якому змішалися співчуття та торжество «я ж казала».

– Ось чому, – промовила вона і зняла трубку.

Заявка була з розряду тих, які диспетчери зазвичай називають «побутовою класикою». Вулиця Межигірська, підвал старого будинку, запах газу і «якісь дивні звуки в трубах, через які сусіди втрачають спокій уже третій день».

Третій день – це ключовий елемент людської психології. Люди здатні ігнорувати присутність порталу в пекло у власному підвалі рівно три доби, але саме о дванадцятій ночі на четверту добу це стає абсолютно нестерпним і вимагає негайного втручання офіційних осіб.

Кравець матеріалізувався у вертикальному положенні ще до того, як Оксана закінчила розмову. Кепка вже була на місці – ідеально відцентрована на голові.

– Межигірська? – коротко кинув він, ніби це слово було паролем до секретного бункера.

– Вона сама, – кивнула Оксана.

– Номер будинку?

Оксана назвала номер. Петрович на мить застиг, ніби проводив у голові складні обчислення траєкторій планет.

– Одягайтеся, – скомандував він. – І Тарасе… візьми каску.

– Я завжди беру каску, Петровичу.

– Сьогодні візьми її з особливим ентузіазмом.

Ця зміна в тональності мала б мене насторожити. Але, як я вже казав, мудрість приходить лише тоді, коли двері пастки вже клацнули.

Київ під час нічної повітряної тривоги – це видовище, яке змусило б будь-якого фізика-теоретика замислитися над природою реальності. Місто не виглядає мертвим; воно виглядає так, ніби воно затамувало подих і чекає, поки повз нього пролетить щось дуже велике і дуже нерозумне.

Ми їхали Подолом. Я дивився у вікно на хмари, які підсвічували прожектори ППО, і думав про те, наскільки все в житті відносно. Місяць тому в Харкові я вважав би цю ситуацію курортом.

– Вперше на Межигірській? – запитала Оксана, руйнуючи затишне гуркотіння мотора.

– В професійному плані – так.

– Це специфічна вулиця. Дуже стара, – вона помовчала, підбираючи слова. – Тут Поділ починається по-справжньому. Не той, де п'ють лате з вівсяним молоком, а той, що пам'ятає речі, які краще було б забути.

– І хто їх пам'ятає?

Оксана обмінялася швидким поглядом із Кравцем.

– Камені, хто ж ще – відказала вона. – Вони мають значно кращу пам'ять, ніж люди. Просто вони дуже мовчазні.

Я вирішив, що Оксана – прихований поет. Електрик-екзистенціаліст – цілком нормальне явище для Києва двадцять першого століття.

Будинок виявився монументальною сталінкою з тими самими пихатими фасадами, які, здається, спостерігають за вами з легкою огидою. Консьєржка – жінка, чиє обличчя нагадувало мапу дуже складної та скелястої місцевості, – вже чекала нас біля дверей.