ᕙ Розділ 10 ᕗ

Міла

Лія дивилася на мене з Лукасом так, ніби вже бачила нас учасниками якоїсь шаленої витівки. Цей погляд я знала надто добре — щось явно назрівало в її русявій голівці.

— А давайте всі разом виберемось за місто? — кинула вона, як між іншим, хоча в її голосі вже дзвеніло передчуття пригод. — Наприклад, у Тун. Там красиво, спокійно, озеро, катамарани… А завтра вихідні — можна відпочити.

Я відчула, як Лукас напружився поруч. Але для мене ця пригода була, як ковток свіжого повітря.

— Ооо, Тун! Я всіма руками й ногами за! Це ж кайф — вибратись на природу всією компанією, покататися на катамаранах, побалакати без поспіху, розпалити вогнище, полежати на пляжі в купальнику, підставити лице сонцю... краса ж! — защебетала я весело, майже стрибаючи від самої думки.

Але, здається, тільки одному Лукасу вся ця затія була як кістка в горлі. Ну, звісно. Хто б сумнівався — він не фанат ось таких «спонтанних веселощів».

— Лукас, ти ж не проти? — солоденько та невинно, запитала подруга.

— Знову якась авантюра, — пробурмотів Лукас. — Не можемо просто... не знаю, залишитись у місті, подивитися фільм, нормально поїсти?

Я закотила очі.

— Лукасе, ти поводишся, як вісімдесятилітній дідусь, у якого і ноги болять, спина, і на душі тяжко, — зітхнула я з театральною драмою в голосі.

— А ти як підліток, яка не може без пригод, — буркнув у відповідь він.

— Принаймні я не нудна, — я хитро усміхнулася. — А ти взагалі хоч щось робиш для задоволення?

— Сплю, — сухо відповів Лукас.

— І це все? Спати — твоя єдина розвага? — підняла брови від подиву.

— Після того, як зустрів тебе — так, тепер це моя мрія, — кинув занудний сусід з легкою іронією.

— О, то я тобі вже ввижаюсь у снах? — підморгнула я.

— Скоріше, як нічний кошмар, — сказав, але губи його смикнулися в посмішці.

Я відкрила рота, вже маючи відповідь, коли наш словесний пінг-понг зненацька обірвався.

— Досить уже, — втрутився Фін, дивлячись на нас серйозним виразом обличчя. — Ви їдете з нами чи будете ще пів години з’ясовувати, хто з вас дотепніший?

Ми з Лукасем коротко перезирнулися. І вперше — без слів — домовились.

— Ми їдемо, — першою озвалася я, зітхнувши, ніби погоджувалась на щось дуже серйозне. — Але якщо дорогою буде нудно, я офіційно беру на себе право порушувати тишу.

— Ти й так це робиш, без будь-яких прав, — буркнув Лукас, піднімаючись.

— О, ти ще не знаєш, на що я здатна, — відповіла я, хитро посміхаючись, і підійшла до дверей, розтираючи руки, наче готувалась до чогось великого.

І швидко зникла за дверима. У ванній влаштувала собі коротке перезавантаження: холодна вода по обличчю, кілька глибоких вдихів, гребінець — по волоссю, ще раз, і ще, ніби разом із вузликами можна розплутати думки. Волосся слухнянішим не стало, але виглядало принаймні пристойно.

Одягнула улюблену синю сукню. Вона трохи висіла — я справді помітно схудла останнім часом. Тканина вільніше лягала по тілу, зате дарувала дивне відчуття легкості. Наче менше мене — менше зайвого.

Потім рюкзак. Кілька змін одягу, необхідні дрібниці, те, що «раптом знадобиться». Я завжди брала трохи більше, ніж потрібно. Про всяк випадок. 

Тим часом, коли я вже була готова, не втрималась і постукала в двері Лукаса. Прочинила їх і прослизнула всередину.

Порожньо.

— О… — тихо видихнула.

Лукаса не було. Ліжко акуратно застелене, вікно прочинене, на столі — ідеальний порядок. Звісно. Він навіть зникає організовано.

Я знизала плечима й пішла на кухню.

І саме в ту мить відчула солодкуватий запах печива. Тому пішла на кухню.

Де там Лукас саме діставав з духовки деко з печивом. Обережно, з тією зосередженістю, ніби витягував не десерт, а щось стратегічно важливе.

— От тетеря… — пробурмотіла я собі під ніс. — Я ж зовсім про нього забула.

Він підняв очі.

— Про печиво чи про мене?

Я завмерла на півкроці.

— А чого це ти досі не зібраний? — підсмішкувато кинула я. — А ну швиденько збирайся, а я тим часом упакую печиво й іншу їжу. Не хочу бути третьою зайвою у компанії Лії та Фіна.

Лукас важко зітхнув, піднімаючи очі від деко. Його погляд був сповнений того ж скепсису, до якого я вже встигла звикнути, але здавалось, що він і не проти… хоч трохи. 

— Я не зовсім впевнений, що мені потрібно бути частиною вашої… компанії, — Лукас нахилився до столу, наче в черговий раз намагаючись ухилитись від реальності.

— А я думаю, тобі варто відпочити, — відповіла я, зробивши крок уперед і сперлася сіницями об стіл. — А там, гляди, ще й нові ідеї для твоїх геніальних проектів народяться.

Занудливий сусід хитнув головою, не підводячи погляду.

— Склади мені компанію, Лукасе, — додала я м’якше. — Це шанс. Можливість дізнатися більше одне про одного... або хоча б не сидіти весь день у тіні креслень.