ᕙ Розділ 9 ᕗ

Лукас

Міла пішла відчиняти двері. За хвилину на кухню влетіла Лія — усміхнена, галаслива. Позаду — Фін, з обгорілим носом і плямистим рюкзаком. 

— Доброго ранку, братику! Як ти тут? — вона одразу кинулась мене обіймати.

У неї це, як традиція: неважливо, скільки часу минуло — день чи година — без обіймів вона не витримувала. В її світі це було щось на кшталт ритуалу, без якого день просто не починався.

— Доброго ранку, поки тримаюся, — відповів, ледь посміхнувшись і притис її у відповідь.

Фін потиснув мені руку та привітався. А я краєм ока стежив за Мілою. Яка, часу дарма не втрачала і вже встигла знайти шпажки та закріпити ними волосся в недбалий пучок. Після відкрила одну шафку, потім іншу — легко, впевнено, так, ніби це її кухня. Знайшла борошно, дістала яйця з холодильника, наче готувала тут щосуботи. Ні запитань, ні пауз. Просто дія.

І ось це мене дратувало найбільше.

Її надмірна легкість, ця невимушеність — ніби ця дівчина могла влізти у будь-який простір і одразу почуватися, як удома. Менше дня — і вже поводиться так, ніби ми друзі з дитинства.

Міла говорила багато, усміхалася ще більше, ставила купу запитань, і сміялася з кожної дрібниці, навіть з моїх буркотливих відповідей. Мені важко було зрозуміти, чи вона справді така — легка, мов кульбаба на вітрі, — чи просто вдавала.

— Ого, а що це у вас тут за кулінарне дійство? — озвалася Лія, підходячи ближче й спостерігаючи, як Міла вже тягнулася до фартуха.

— Хотіла спекти печиво. Моє закінчилось, а Лукас, — сусідка кинула на мене погляд з усмішкою, — добровільно зголосився допомогти.

Я хмикнув, намагаючись приховати посмішку. «Добровільно» — це сильно сказано. Насправді, я просто злякався, що вона залишиться на кухні сама. Міла могла б там щось зруйнувати. Не зі зла, звісно — просто з її вродженою енергією та любов’ю до хаосу. А я не міг дозволити перетворити свою кухню на зону бойових дій. Це було моє місце спокою, а не полігон для кулінарних експериментів з невідомим фіналом.

— Чудова ідея! — з ентузіазмом вигукнула Лія. — Тоді ми з Фіном підемо пакувати мої речі, а ви тут чаклуйте. Тільки збережіть нам кілька штук — не всі ж вам.

— Хм, не обіцяю, — кинула Міла через плече з тією ж грайливою інтонацією, у якій вже читався виклик.

Двері зачинились. Тиша повернулася. Моя тиша. Годинник цокав рівно, борошно шурхотіло спокійно.

Я сів на край стільця, з полегшенням видихнув і вже було подумав, що хоч кілька хвилин зможу побути наодинці зі своїми думками. Але Міла, звісно, не залишила простір мовчанню.

Вона підспівувала собі під ніс — якусь підозріло веселу пісеньку. Абсолютно безтурботно. З тією впевненістю, з якою люди заходять у власну кухню, відкривають шафки й не бояться знайти там хаос.

Наче це її територія.

Хоча, якщо бути точним, вона тут гість. Тимчасова. Теоретично.

Мене це дратувало. Не тому, що вона щось робила не так. А тому що її було… надто багато. У повітрі. У звуках. У кожному русі, який порушував мій акуратно розкладений ранок.

— Чому ти мовчиш? — вона глянула через плече. — Знову хочеш виконувати моє бажання?

Я навіть не встиг сформулювати саркастичну відповідь, як її пальці з борошном торкнулися мого носа.

Я завмер.

— Міло.

Витер. Вона, не моргнувши, повторила.

— Ти серйозно? — скривився я. — Це нова форма комунікації?

— Тобі личить, — безтурботно відповіла вона.

— Я не підписувався на бойове фарбування.

Вона засміялася. Ніби ми й справді знайомі роками. Ніби я дав дозвіл.

Я стримався. Хоча всередині все стиснулося. Не люблю, коли щось відбувається поза планом. А ще більше — коли це відбувається так… легко.

— Якщо це бажання буде таким же креативним, як попереднє, то я пас, — буркнув, витираючи ніс втретє.

— Тоді допоможи, — вона підморгнула. — Розбий яйце. Сто грамів масла. Цукор — стільки ж. І перемішай.

Я зітхнув.

— Командуєш упевнено. Точно не плануєш державний переворот?

— Лише на кухні.

— Уже страшно.

— Тобі сподобається.

— У цьому я найбільше й сумніваюсь.

Вона всміхнулася так, ніби саме це й було її планом.

— То що, шефе?

Я піднявся.

— Без проблем, — відповів спокійно. Занадто спокійно для людини, яку щойно втягнули в кулінарну диверсію.

Взяв маленький сотейник кинув у нього шматок масла й поставив його на плиту. Поки воно плавилось, взяв яйце, легко вдарив об край тарілки й розбив. Жовток з білком акуратно впали всередину — без шкаралупи. Додав цукор, перемішав усе ложкою. Масло якраз розтопилось — вилив і його. Суміш вийшла однорідна, ніжно-жовта з легким карамельним відтінком, а пахла чимось затишним.

— Ну все, тепер найцікавіше. Замішуємо тісто руками, — урочисто оголосила Міла.